Забуте вбивство

Сторінка 14 з 56

Агата Крісті

Він був наче старий грамофон, на який поставили зачовгану платівку.

– Сент-Кетрін – ось як називався тоді той будинок. Він узяв його в оренду – за шість гіней за тиждень на той час, поки місіс Фіндейсон буде в Єгипті. Вона там і померла – сердешна душа. Будинок виставили на аукціон – хто ж його тоді купив? Ага, пригадую, Елворті. Сестри, усі старі діви – там їх був цілий гурт. Вони змінили назву будинку – сказали, що Сент-Кетрін звучить надто по-папському. Вони були вельми налаштовані проти всього папського. Мали звичай роздавати релігійні брошури. Усі негарні і якісь примітивні. Їх дуже цікавили негри – вони надсилали їм штани та біблії. Мали велике бажання навертати поган.

Несподівано він зітхнув і відкинувся на спинку стільця.

– Надто давно все це було, – сказав він із жалем. – Уже не пам'ятаю ні імен, ні прізвищ. Майор з Індії – приємний був чоловік… Я стомився, Ґледіс. Дай мені чаю.

Джайлз і Ґвенда подякували йому, подякували його дочці й пішли.

– Отже, це доведено, – сказала Ґвенда. – Мій батько і я були в Домі-на-Горі. Що нам робити далі?

– Який же я був йолоп, – сказав Джайлз. – Сомерсет-Гауз.

– А що таке Сомерсет-Гауз? – запитала Ґвенда.

– Контора, де зберігаються записи про шлюби. Я поїду туди й наведу довідки про шлюб твого батька. Згідно з розповіддю твоєї тітки, твій батько взяв шлюб зі своєю другою дружиною відразу по тому, як повернувся до Англії. Ти хіба не розумієш, Ґвендо, – як ми не подумали про це раніше? – адже цілком можливо, що Гелена була родичкою твоєї мачухи, скажімо, її молодшою сестрою. У всякому разі, коли ми довідаємося, яким було її прізвище, то, може, нам пощастить знайти когось, хто дасть нам додаткові відомості про Дім-на-Горі. Адже старий сказав нам, ти пригадуєш, що вони хотіли взяти в оренду будинок у Дилмауті, щоб оселитися поблизу родичів місіс Гелідей. Якщо її родичі мешкають десь близько, ми зможемо щось довідатися від них.

– Джайлзе, – сказала Ґвенда. – Ти просто диво.

III

Зрештою Джайлз вирішив, що йому не обов'язково їхати в Лондон. Попри свою діяльну вдачу, яка завжди підштовхувала його повсюди їздити й робити все самому, він визнав, що навести цю просту довідку можна доручити й комусь іншому.

Він зателефонував до своєї контори.

– Ось маємо! – радісно вигукнув він, коли надійшов очікуваний лист.

Він розкрив конверт, дістав звідти завірену копію свідоцтва про шлюб і прочитав:

– "П'ятниця, 7 серпня, Кенсинґтонське відділення. Зареєстровано шлюб між Келвіном Джеймсом Гелідеєм і Геленою Спенлав Кеннеді".

– Геленою? – скрикнула Ґвенда. Вони подивились одне на одного. Джайлз сказав повільно:

– Але ж… але… це не може бути вона. Адже вони розлучилися, і вона знову вийшла заміж… і кудись поїхала.

– Ми не знаємо, чи вона справді кудись поїхала, – сказала Ґвенда… і знову подивилася на чітко надруковане ім'я:

Геленою Спенлав Кеннеді

Геленою…

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Доктор Кеннеді

I

Через кілька днів Ґвенда, прогулюючись по набережній під сильним вітром, несподівано зупинилася перед одним зі скляних павільйонів, що їх передбачлива місцева влада розпорядилася збудувати на той випадок, якщо комусь треба буде заховатися тут від негоди.

– Міс Марпл? – здивовано вигукнула вона.

Бо перед нею і справді була міс Марпл у теплому вовняному пальті, обмотана кількома шарфами.

– Ви, певно, дуже здивувалися, побачивши мене тут, – жваво відповіла їй старенька. – Але мій лікар порадив мені поїхати на морське узбережжя, щоб трохи розвіятися, а ви так привабливо описали мені Дилмаут, що я вирішила приїхати сюди, тим більше, що куховарка та лакей моєї подруги придбали тут готель.

– Але чому ви не прийшли відразу до нас? – запитала Ґвенда.

– О, гості іноді набридають, моя люба. Людей, які щойно одружилися, ліпше не турбувати. – Вона усміхнулася, коли Ґвенда запротестувала. – Я знаю, ви прийняли б мене з великою радістю. Але як ваші справи? Чи просунулися ви вперед у розгадуванні своєї таємниці?

– Ми вийшли на гарячий слід, – сказала Ґвенда, сідаючи поруч із нею.

Вона детально розповіла про хід їхнього розслідування до самого сьогоднішнього дня.

– Щойно, – закінчила вона, – ми опублікували оголошення в пресі, у місцевій, а також у "Таймс" та в інших великих щоденних газетах. Ми лише попросили, щоб кожен, кому щось відомо про Гелену Спенлав Гелідей, повідомив про це нам, ну й усе таке. Я певна, ви зі мною згодні, що бодай кілька відповідей ми одержимо.

– Я теж так думаю, моя люба, я теж так думаю.

Голос у міс Марпл звучав лагідно, як і завжди, але в її очах був вираз тривоги. Вона скинула швидким оцінливим поглядом на дівчину, яка сиділа перед нею. Лагідний тон міс Марпл був не зовсім щирим. Їй здалося, Ґвенда чимось стурбована. Схоже, вона вже почасти зіткнулася з тим, що доктор Гейдок назвав "наслідками". Але відступати назад було пізно.

Міс Марпл промовила тоном лагідного вибачення:

– Скажу вам щиро, ваша справа мене зацікавила. У моєму житті так мало відбувається чогось такого, що примушувало б мене хвилюватися. Гадаю, ви не вважатимете мене надто доскіпливою, якщо я попрошу вас розповідати мені, як у вас просуватимуться справи?

– Звичайно, я про все вам повідомлятиму, – сказала Ґвенда з теплим почуттям. – Ви будете в курсі всіх подій. Адже якби не ви, я б зараз набридала лікарям, благаючи, щоб вони засадили мене до божевільні. Скажіть мені адресу, за якою ви тут оселилися, і приходьте до нас чогось випити – я маю на увазі випити філіжанку чаю – й оглянути наш дім. Адже ви повинні ознайомитися з місцем злочину, чи не так?

Вона засміялася, але її сміх прозвучав дещо нервово.

Коли Ґвенда пішла, міс Марпл лагідно похитала головою й спохмурніла.

ІI

Джайлз і Ґвенда щодня нетерпляче переглядали свою пошту, але спершу їхні сподівання не виправдалися. Вони одержали тільки два листи від агентів приватного розшуку, які виявили бажання провести для них розслідування, посилаючись на свою професійну компетентність.

– До них ми можемо звернутися й пізніше, – сказав Джайлз. – І якщо ми справді захочемо скористатися послугами якоїсь агенції, то оберемо фірму найвищого класу, а не людей, що самі себе пропонують через посередництво пошти. Утім, не бачу, що вони могли б зробити такого, чого ми вже не зробили.