Ви запрошуєте його до себе на обід у четвер; прийде кілька чоловік, що хотіли б із ним познайомитись.
— Тільки не переплутай і не з'явись у середу,— попереджуєте ви, пам'ятаючи про давнішні непорозуміння.
Він безтурботно сміється, розшукуючи по всій кімнаті свого записника.
— Середа відпадає,— каже він.— Я в цей день маю малювати ескізи костюмів на прийомі в лорд-мера, а в п'ятницю від'їжджаю до Шотландії, щоб устигнути на відкриття виставки в суботу. Гадаю, цього разу все буде як слід. Але куди, в чорта, він подівся — мій записник? Та нічого, я запишу ось тут, бачиш?
Ви стоїте поряд і стежите, як він позначає день візиту на великому аркуші поштового паперу і пришпилює його над своїм письмовим столом. Після цього ви заспокоєно виходите.
— Сподіваюся, він не забуде,— кажете ви дружині в четвер, передягаючись до обіду.
— А ти певен, що він тебе зрозумів? — підозріливо запитує вона. І ви маєте таке відчуття, що, хоч би що сталося, провина впаде на вас.
Восьма година, зібралися всі гості. О пів на дев'яту покоївка таємниче викликає з кімнати вашу дружину й повідомляє, шо в разі дальшої затримки куховарка скидає з себе всяку відповідальність.
Повернувшись, дружина натякає, що як взагалі обідати, то вже нема чого зволікати. Вона просто не сумнівається, що ви тільки прикидаєтесь, ніби його чекаєте: було б чесніше й мужніше відразу сказати правду, що ви забули його запросити, та й годі.
Коли подадуть суп, ви починаєте розповідати різні історії про його забудькуватість. З появою на столі риби порожній стілець неначе кидає похмуру тінь на всіх присутніх, а за ростбіфом розмова переходить на померлих родичів.
У п'ятницю о чверть на дев'яту він підлітає до ваших дверей і завзято дзвонить. Почувши знайомий голос у передпокої, ви виходите назустріч.
— Пробач, що я спізнився,— весело гукає він.— Йолоп-візник запроторив мене на Альфред-плейс замість...
— А чого ти, власне, заявився? — уриваєте ви це красномовство, аж ніяк не захоплені його появою. Ви з ним давні приятелі, отож можна говорити без фальшивої делікатності.
Він сміється і плескає вас по плечу.
— Як чого, мій любий? Обідати! Я помираю з голоду.
— Ну, в такому разі ти тут нічим не поживишся, можеш подаватись куди-інде,— бурчите ви у відповідь.
— Що за чортівня? — дивується він.— Ти ж сам запрошував мене обідати!
— Запрошував, але на четвер. А сьогодні п'ятниця.
Він недовірливо витріщає на вас очі.
— Тоді чого ж це в голові у мене застряла п'ятниця?
— А того, що твоя голова така: в ній неодмінно застряне п'ятниця, коли треба четвер,— пояснюєте ви.— Я гадав, що сьогодні ти їдеш в Единбург.
— О боже! — вигукує він.— Та звичайно ж! — І без дальшої мови він вилітає на вулицю й гукає той самий кеб, яким щойно приїхав.
Повернувшись до кабінету, ви уявляєте собі, як він до самої Шотландії їде у фраку, і зловтішно думаєте, ще завтра вранці він пошле готельного швейцара до крамниці купувати готовий костюм.
Ще гірше буває, коли він сам виступає в ролі господаря. Пригадую, одного разу був я в нього на яхті. О першій годині дня ми сиділи вдвох на кормі, звісивши ноги у воду; було те десь так напівдорозі між Уоллінгфордом і Дейським шлюзом — околиця там малолюдна. Коли це з-за повороту річки вигулькує два човни, і в кожному по шестеро чепурно вбраних людей. Побачивши нас, вони заходились розмахувати хустинками й парасольками.
— Ти бачиш, до тебе вітаються,— сказав я.
— А тут так заведено,— відповів він, навіть не обертаючись у той бік.— Це, мабуть, якась компанія, що їздила в Абінгдон на гулянку.
Човни підпливли ближче. Коли вони були ярдів за двісті від яхти, літній добродій з першого човна підвівся й щось гукнув до нас.
Почувши цей голос, Маккей так здригнувся, що мало не впав у воду.
— Боже мій! Я зовсім забув!
— Що ти забув? — запитав я.
— Та це ж Палмери, й Греми, й Гендерсони. Я запросив їх усіх на сніданок, а на яхті ані крихточки їсти — тільки дві баранячих котлети й фунт картоплі. А я ще й хлопця-служку відпустив до вечора!
Іншого разу, коли ми з ним снідали в ресторані "Гогарт-молодший", до нас підійшов наш спільний знайомий, такий собі Голярд.
— Що ви маєте зараз робити, друзі? — поцікавився він" підсівши до нашого столика.
— Я лишуся тут і писатиму листи,— відповів я.
— Якщо у вас вільний час, їдьмо зі мною,— запропонував Маккей.— Я везу Ліну в Річмонд.— Ліна була тією його нареченою, про яку він пам'ятав. Як з'ясувалось опісля, в той час Маккей був заручений з трьома дівчатами відразу, але про двох інших він тоді зовсім забув,— позаду в колясці місце вільне.
— Дуже добре,— погодився Голярд, і вони разом від'їхали.
Години за півтори після цього похмурий і знесилений Голярд увійшов до курильної кімнати й упав у крісло.
— Хіба ви не поїхали з Маккеєм у Річмонд? — здивувався я.
— Поїхав,— відповів він.
— Сталась якась пригода?
— Так.
Відповіді були надто вже скупі.
— Коляска перекинулась?
— Ні, тільки я.
Голярдові нерви й мова були виразно розладнані, отож бажані пояснення я одержав лише трохи згодом.
— До Патні було все гаразд, тільки раз зіткнулися з трамваєм,— почав він.— Потім стали вибиратись нагору, коли це раптом Маккей звернув за ріг. Ви знаєте, яка в нього манера завертати — через тротуар і бруківку й навпростець на ліхтарний стовп. Я цього чекав, але випустив з уваги саме те місце. А коли прийшов до тями, побачив, що сиджу серед дороги й з десяток бовдурів витріщують на мене очі й щирять зуби.
При такій пригоді треба хоч кількох хвилин, щоб зміркувати, де ти й що сталося; коли ж я схопився на ноги, коляска вже була ген далеко. Я добрих чверть милі біг за нею й гукав на весь голос, а за мною мчала зграя хлопчаків і теж верещала щосили. Але все марно — мертвого, й то було б легше догукатись. Отож я сів у омнібус і повернувся назад.
— Якби їм хоч крихту здорового глузду, вони б зрозуміли, що сталося,— докінчив Голярд.— Адже коляска зразу поїхала швидше. Я ж бо не пір'їна.
Він сказав, що піде додому, бо таки добряче забився. Я порадив йому взяти кеб, проте він волів іти пішки.
Увечері я зустрів Маккея в театрі Сент-Джеймс. Була прем'єра, і він робив малюнки для "Графіка".