— О, а я тебе хотів бачити! — вигукнув він, підходячи ближче.— Слухай, возив я сьогодні в Річмонд Голярда чи ні?
— Возив,— сказав я.
— Ось і Ліна теж такої думки,— розгублено зауважив він.— Але слово честі: коли ми під'їхали до "Дому королеви", його в колясці не було.
— Звісно, що не було. Ти ж загубив його в Патні.
— Загубив у Патні?! — повторив він.— А я й не помітив.
— Зате він помітив. Спитай його. Він поділиться враженнями.
Всі казали, що Маккей зроду-віку не одружиться: де ж би хто подумав, що він спроможний запам'ятати відразу й день, і церкву, й дівчину! Та навіть як він і дійде до вівтаря, то забуде, навіщо прийшов, уявить, що він весільний батько, й віддасть наречену заміж за власного дружбу. Голярд гадав, що Маккей давно вже одружений і тільки забув про це. Я, зі свого боку, був упевнений, що як він і жениться, то забуде про це зараз же на другий день.
Але ми всі помилялись. Як не дивно, а весілля відбулося, і якщо Голярд мав рацію (а це зовсім не виключене), слід було чекати ускладнень. Що ж до моїх власних побоювань, то від них не лишилося й сліду, тільки-но я побачив його дружину. Це була мила й весела жіночка, однак зовсім не з тих, що дозволяють забути про себе.
Побралися вони навесні, і відтоді ми з ним не бачились. Якось, вертаючись із Шотландії, я зупинився на кілька днів у Скарборо. Після вечері я накинув плащ і пішов прогулятись. Сіявся дощ, але місячне перебування в Шотландії зробило мене байдужим до англійської погоди, і, крім того, мені хотілося побути на свіжому повітрі. Вітер віяв просто в обличчя, і я насилу ступав берегом. Раптом у темряві натикаюсь на якогось чоловіка, що скорчився під стіною курзалу, аби хоч трохи сховатись від негоди.
Я сподівався вже почути з його уст лайку, але він, мабуть, був занадто пригнічений і змучений, щоб виявляти обурення.
— Перепрошую,— сказав я,— я вас не завважив.
Незнайомий аж підскочив при цих моїх словах.
— Друзяко, це ти? — закричав він.
— Маккей! — вигукнув я.
— Боже, зроду я ще так не радів, когось зустрівши! — сказав він і щосили став трясти мені руку, мало не відриваючи її.
— Але що в дідька ти тут робиш? — здивувався я.— Ти ж мокрий як хлющ!
На ньому були тенісні штани й легка сорочка.
— Це правда. Але хто б його подумав, що піде дощ! Ранок був такий погожий.
Мене взяв острах, чи не потьмарився від утоми його розум.
— Чого ж ти не йдеш додому?
— Не можу. Я не знаю куди. Адресу забув. Ради бога, відведи мене куди-небудь і дай попоїсти. Я страх зголоднів.
— У тебе зовсім немає грошей? — спитав я, коли ми повернули до готелю.
— Ані пенса. Ми з дружиною прибули з Норка під одинадцяту. Речі лишили на вокзалі й пішли шукати помешкання. А коли влаштувались, я передягся й вийшов прогулятись. І ще попередив Мод, що повернуся до першої, обідати. Такий з мене йолоп — адреси ж я не взяв і не запам'ятав, в який бік пішов.
Це жах,— вів він далі.— Я навіть не уявляю, як її тепер знайти. Думав, може, вона вийде ввечері погуляти біля курзалу, і від шостої години стовбичив там біля входу. Я не мав навіть трьох пенсів, щоб увійти всередину.
— І ти не звернув уваги, яка то була вулиця або який вигляд мав будинок? — розпитував я.
— Ні. Я в усьому поклався на Мод і ні про що не клопотався.
— А в пансіони ти не пробував заходити?
— Де там не пробував! — гірко відказав він.— Увесь день я стукався скрізь й питав, чи не живе тут місіс Маккей. Здебільшого мені навіть не відповідали, а просто зачиняли перед носом двері. Я звернувся до полісмена, думав знайти якусь пораду, а цей бевзь тільки зареготав мені в лице. Мене взяла така злість, що я підбив йому око й мусив дати драла. Тепер мене, мабуть, розшукують... Пішов я в ресторан,— похмуро мовив він далі,— спробував попросити біфштекс у борг. Але хазяйка заявила, що вже чула цю байку, і в усіх на очах витурила мене. Коли б не ти, я б, мабуть, утопився.
Передягшись і повечерявши, він трошки заспокоївся, хоч становище його й справді таки було серйозне. Постійне їхнє помешкання замкнене, жінчина рідня виїхала за кордон. Не було людини, через яку він міг би передати їй листа, а вона повідомити його про себе. Хто зна, чи судилося їм ще раз зустрітися в цьому світі!
Він, безперечно, любив свою дружину, непокоївся про неї, дуже хотів її розшукати, а проте я щось не помічав, щоб він аж надто тішився перспективою майбутньої зустрічі з нею, якщо така зустріч і мала колись відбутись.
— Для неї це буде дивне,— задумливо бурмотів він, сидячи на ліжку й повагом стягуючи шкарпетки.— Еге ж, це для неї таки буде дивне.
Наступного дня, в середу, ми пішли до адвоката і виклали йому суть справи. Він довідався в усіх пансіонах Скарборо, і в четвер увечері Маккея (чисто і як героя в останній дії мелодрами) було приставлено додому, до дружини.
Коли ми після цього якось зустрілися з Маккеєм, я запитав, як же його привітала дружина.
— Та так, як я і сподівався,— відповів він. Але чого саме він сподівався, я так і не почув від нього.