— А мій батенько думає не так, — зітхнула.
— То його справа. Кажу про себе. А ви як вважаєте?
— Учениця повинна йти за своїм учителем.
— Повинна?
— Може, не те слово, просто — йде.
— Приємно чути. Значить, учитель спромігся прищепити їй свої погляди і смаки. А що учениця планує далі робити?
— Сподівається, вчитель і тут підкаже.
— Ще не шукали службу?
— Шукала, та марно, ніде нема вакансії. Обіцяє допомогти Антоніна Михайлівна. Якщо можете, поговоріть з нею, вона вас дуже поважає і шанує.
— Яка робота?
— У бібліотеці гімназії.
— Побалакаю. Значить, на цьому науці кінець?
— Навпаки, хочу далі вчитися, аби стати такою, як Антоніна Михайлівна. Мені подобається працювати в школі. Навчати дітей читати, писати, вираховувати, готувати їх до самостійного життя...
— Похвально! — аж вигукнув він. — Учіться.
— А ви допоможете підготуватися до екзаменів за вчительську семінарію? — запитала і, не чекаючи відповіді, сквапно додала: — Тепер, маючи власний заробіток, справно сплачуватиму за науку.
— Соромтеся, Анфісо! — спохмурнів нараз, наче йому завдали болю. — Чого з оплати починаєте? Невже не розумієте, що це ображає мене?
— Вибачайте, не хотіла образити. Ви стільки віддали мені часу й уваги, так допомогли...
— Облиште те. Я і далі все, що зможу, зроблю для вас. Та, на жаль, зроблю, мабуть, небагато, бо збираюся їхати з Якутська.
— Куди?
— Планую в Балаганськ.
— Коли?
— У кінці цього місяця.
— Що-о-о? — її очі потемнішали і округлилися, в них майнула глибока тривога.
Довго мовчала, втупивши смутний погляд у склянку. І в тій задумі була особливо привабливою. Він не знав, як відповісти.
Нараз схопилася, немовби згадала щось важливе.
— Мені час, — зітхнула.
— Чого так раптово? Посидьте.
Здавалось, не чула прохання. Мовчки підвелася, поправила зачіску і рушила з хати.
— Бувайте здорові.
— Анфісо! — підвівся з стільця, але доки вийшов надвір, дівчина вже була за брамою.
Стояв розгублений і зніяковілий, не знаючи, що робити.
12
Такої гості, яка зараз прийшла, не сподівався і сподіватися не міг — старша донька Якуцевичів. Захекана, розпатлана, тримала в одній руці лозину, а в другій конверт.
— Добрий день, Вірочко, — відповів на привітання. — Чого так задихалась?
— Бігла, — випалила дівчинка. — Боялася псів. Вони такі злющі, так кусаються. Ось вам, — простягнула конверт.
На ньому нічого не було написано.
— Від матері?
— Анфіса дала. Прийшла в гімназію, каже: однеси дядькові Павлові. Побіжу, бо мама як дізнається, що без її дозволу пішла, то буде мені. Ляля одна не хоче гратися.
Випровадивши дівчинку, розклеїв конверта. Лист був великий — на двох зошитових аркушах, густо списаних з обох боків. Видно, Анфіса квапилася і нервувала писавши, бо забула залишати поля, літери стояли нерівно, а в тексті рябіли закреслення, виправлення, багатокрапки.
"Дорогий учителю! Не засуджуйте мене, що пишу Вам таке. Сама знаю, це негарно, непристойно, однак інакше не можу. А втім, воля Ваша, хочете — смійтеся наді мною, хочете — зневажайте, засуджуйте. Мені однаково, а що маю сказати — скажу. От і слухайте.
Даруйте за наглу втечу від Вас. Зробила погано, некультурно, нечемно, ще гірше можна сказати. За той нерозважний вибрик сама себе ненавиджу, проклинаю. Тоді я, прийшовши додому, плакала до самого вечора і всю ніч. Наступного дня поривалася бігти до Вас, просити пробачення, та сором стримував. Кілька разів починала писати Вам, але все палила.
А дома й сьогодні — сварка, лайка. Справжнісіньке пекло. Ой боже мій, боже, голова не витримає, збожеволію, порішу себе. О, коли б Ви знали, коли б могли уявити, як мені важко, як потрібні Ваші добрі поради, Ваша допомога!
До Вас, любий учителю, приходила не тільки показати атестат і подякувати за науку. Хотіла побачити Вас, поговорити з Вами. Те чаювання...
Я знаю. Вам, поетові, політичному борцеві, дочка якогось осадчого потрібна, як торішній сніг. Знаю! Знаю! — кричу Вам, аж душа розривається. Та що можу вдіяти, коли в такій сім'ї народилася.
Може, Вам і байдуже, однак знайте — Ви мені потрібні. Не смійтесь у свою прекрасну бороду. Слухайте. Ще раз кажу і завжди казатиму: потрібні, необхідні, як сонце, як повітря, як життя. Бо ж відкрили очі на світ, показали дорогу з страшного болота на сушу, визначили провідну зірку — далеко, далеко попереду сяє вона. Я побачила її, тягнуся до неї всією душею, а вона...
Для чого показували? Хотіли потішити, а потім...
От Ви покидаєте Якутськ. А що, скажіть, я робитиму? Куди прихилюся? До кого? Де шукатиму опору? Хто підтримає? Учительська семінарія... Вищі Бестужевські курси... Про них без Вас, Вашої допомоги годі навіть мріяти.
Мені стає страшно, дуже страшно, коли замислююся над майбутнім. Ні, сама я не осягну тієї святої мрії, котру Ви розбудили в моєму серці, ніколи не осягну, і вона розвіється, як туман під вітром, не залишивши й сліду по собі.
На кого ж покидаєте мене серед темної ночі та бездоріжжя?
Скажіть, Ви ж розумніший за мене, усе знаєте. Вдію, як звелите, бо поважаю і ціную Вас, як нікого в світі, бо безмежно вірю кожному Вашому слову, бо... Радьте! Я слухаю!
Може, вчинити так, як вчинила торік одна наша гімназистка? Знайте, не злякаюсь, годна піти її слідом. У водах Лени місця багато.
Повірте, я не хочу думати про ту гімназистку, її трагічний кінець. Ні, ні, не хочу! Але коли не знайду кращого виходу — все може статися. Спинилась на краю безодні і думаю: таке життя — краще...
Зрозумійте, я так звикла до Вас, як не звикла і, мабуть, не звикну ні до кого в світі, навіть до рідних батьків. І нікого так не поважаю і не... Чуєте?
Ніхто Вас не замінить мені, ніхто й ніколи. Невже у Вас не знайдеться бодай краплини співчуття чи хоча б крихітки жалю до мене, Вашої нещасної учениці? Що можу ще сказати? Єдине: завжди, завжди хочу бачити Вас.
Можливо, цього не треба говорити, але Вам зізнаюсь, мов сама собі, наче богові. Учора півдня блукала на березі, там, де Ви любите купатися, думала — стріну, а Ви не приходили. І не пам'ятаю, як добралася додому.
Де ж Ви? Де? Рятуйте мою душу!!
Учителю любий, благаю — передумайте, не їдьте з Якутська. Кричу Вам з кручі над проваллям, кричу у відчаї і не бачу дна прірви, що хоче поглинути мене.