Не їдьте! І втіште мене кількома добрими словами.
Передайте, якщо напишете, моїм маленьким посланцем. Залишаюся з тугою і тривогою в серці. Ваша учениця.
P. S. Робота, здається, буде. Оце сиджу в гімназії та чекаю, доки Антоніна Михайлівна веде перемови з начальством.
Не засуджуйте мене за цю хаотичну писанину. Порвіть і викиньте або спаліть.
Тільки не мовчіть, відгукніться. Ваша...
Чекаю.
Сподіваюсь. Ан-са"
Дочитавши листа, вдруге пробіг його очима. Думки плутались, серце прискорено билося. Не знав, що можна і що треба робити. Одне розумів: дівчина в тяжкому стані, їй необхідна допомога, особливо тепер.
Чому не затримав Вірочку? Ким перешлеш відповідь? Іти самому? Але куди? В гімназію? До осадчого? Де зараз Анфіса? Що з нею діється?
Сумління веліло, владно диктувало: іди, шукай, знайди і подай товариську руку. Повинен це зробити і зробиш. В неї, здається, добра, чутлива, щира душа. І смілива. Не кожна переступить одвічну кологрань світу жіночих забобонів. А вона зважилася, переступила — сама звернулася до тебе, нездогадливого.
Хто сказав тобі стільки теплих, ласкавих слів, як вона в цьому листі? Хто так оцінив тебе, підніс на таку височину навіть у твоїх власних очах? Дорогий, милий, любий учителю... Відкрили очі... Розумніші за мене... Безмежно вірю кожному слову... Потрібні, необхідні...
Вдумайся, від кого чув таке? До того ж вона не байдужа тобі. Ні, ні, — не байдужа. Не заперечуй, не викручуйся. Адже згадуєш її, згадуєш вдень і вночі, особливо після останніх відвідин. Думаєш про неї, сподіваєшся, ще прийде, і чекаєш.
Тепер черга за тобою — іди! У твоїх руках людська доля. Не маєш права не піти. Мусиш подати руку, зарятувати знедолену душу.
Він ще якусь хвилину крутить листа в руках, потім кладе на стіл. Кладе легенько, наче квітку, боячись збити тендітні пелюстки. Подібних листів ніколи не доводилося отримувати. Звісно, чоловіки, з якими листувався, про такі речі й писати не могли. А жінки? Здається, теж не писали.
В Надійчиних нечисленних посланнях з Кари палахкотів вогонь ненависті до катів, до лихих порядків на каторзі, буяла готовність пожертвувати власною головою заради торжества справедливості на землі. І несхитна віра у прийдешність того торжества.
А тут зовсім інше — людська драма. Хай невелика, хай особиста, але таки істинна, проймаюча драма. Лиха жіноча доля.
Як сидів за столом, без піджака, без картуза, так і вийшов на вулицю, безлюдну й залиту сонцем. Не йшов, а майже біг до гімназії. Але там, крім технічної обслуги, нікого не застав. Прибиральниця, вимахуючи мітлою, сказала:
— Недавно тут була. Когось чекала, виглядала, чогось плакала, а потім пішла.
На стук у двері квартири Якуцевичів, що містилася в гімназійному будинку, ніхто не відгукнувсь.
Не застав Анфіси також дома.
13
Два дні побивався за Анфісою, та марно. Кого не питав — усі безпорадно розводили руками, потискували плечима, іноді висловлюючи найдивовижніші догадки, а більше відмовчувалися.
Батьки залишалися байдужими, наче їх зовсім не обходила доля рідної дитини.
Тільки підвечір другого дня пощастило Антоніні Михайлівні втрапити на бажаний слід: від дружини гімназійного сторожа дізналася, що Анфіса товаришує з ученицею молодшого класу, що живе та дівчина на Coбранській, у третьому будинку від краю.
— Підіть, Павле Арсеновичу, ще туди, — порадила Якуцевич. — А якщо й там не буде, доведеться заявити поліцмейстеру. Невже вона могла зважитися на дурне? Я цьому не вірю. Роботу їй обіцяли дати десь через місяць. Чого ж би ще? Сходіть, благаю вас.
Ішов поволі, бо і стомлені ноги скиміли, і, правду кажучи, не мав певної надії побачити свою ученицю живою. Довгі розшуки робили своє — в груди закрадався пекучий сумнів. Побережи її, доле, одверни від нерозумної згуби.
Він, виявляється, не знав її, як треба, не знав того, що вона з кожним днем важитиме для нього все більше й більше, що скучатиме, нудьгуватиме за нею.
Коли б не заподіяла собі чого, коли б знайшлася. Нічого б не пошкодував, аби допомогти їй скласти екзамени за вчительську семінарію.
Ось уже й Собранська. Третій будинок від краю. Високий дощаний паркан. Відчинивши хвіртку, з несподіванки аж похитнувся: перед ним стояла з маленьким вузликом під пахвою Анфіса.
— Ви тут? — вигукнув і зопалу обняв дівчину. — А ми... А я...
— Була тут, а тепер...
Мовила глухо, якимсь чужим і приреченим голосом, не вириваючись з його обіймів і не відповідаючи на них.
— Що ж ви так?.. — не міг угамуватися. — Чому тоді пішли з гімназії? Я не знав, що чекатимете відповіді, і відпустив Вірочку. А коли прочитав — зразу ж побіг, та було пізно. З того часу місця собі не знаходжу. З ніг збилися. Я, Антоніна Михайлівна...
— Не треба було бігати.
— Не треба?! Але чого ми тут стоїмо? Ходім звідси...
— Чому ви, Анфісо, така? — запитав уже на вулиці.
— Яка?
— Зажурена, неговірка.
Вона спинилася, глянула йому в очі, важко зітхнула і знову рушила.
— Вибачте за той лист, нечемний і нерозумний. Сама не знаю, що мене шибнуло написати таке, наговорити стільки всілякого...
— Спасибі, що написали. Я так...
— Відтоді, — продовжувала, не слухаючи його, — мені довелося багато передумати, зважити, подивитися на себе збоку. І зрозуміла, що не годна навіть накласти руки на себе, а на щось більше, складніше — і поготів. Зовсім безсила, безпорадна. Такі не можуть собі знайти затишне місце на землі, осягнути щастя, а жити без нього, поневірятися...
— Як вам не соромно говорити отаке? Одумайтесь. Ви ж молода, здорова, розумна, вродлива.
— Кому все те потрібно? Не вродися гарною, а щасливою.
— Це вже зовсім фаталістичне звучить. Неприємно навіть слухати. Хіба я вас такому вчив?
— Вчили, та не довчили, — вперше знехотя посміхнулася. — Така учениця вам випала. Соромно й людям сказати.
— Дай боже кожному таку.
— Навіть по кілька, — починала жартувати.
— То забагато. Хоча б одну до пуття довести.
— Кажуть, полком легше управляти, ніж одною жінкою.
— Не знаю, не доводилось.
— На віку, як на довгій ниві...
За розмовою не помітили, коли місто обгорнули благенькі сутінки раннього вечора.
Спинилися на березі, загадкову тишу якого порушували тільки воркотливі хвилі. Зелені острівці на течії, вдень такі кучеряві й знадливі, тепер нагадували масивні гори, похмурі й грізні, а річкова просторінь лискотіла ліловим багрянцем.