— Вашими устами мед пити та бога хвалити.
— Не вірите?
— Щиро кажучи, не дуже вірю. Ще майже десятиліття треба тинятися в Сибіру.
— Це, звісно, немало, і прожити його нелегко, особливо тут. Але повірте мені — чорт не такий рогатий, як його малюють. Коли сказати правду, і я не сподівався вижити. Ось-ось мине друге десятиліття, як був поранений і заарештований в Одесі. Потім — тюрми, етапи, карійська каторга. В самій Якутії уже п'ятнадцять років відкоротав. Іноді, особливо в улусах, бувало так круто, так сутужно, що надії обривалися, готовий був підняти руку на себе. А от же — вижив. Не занепадайте, Павле Арсеновичу, духом, тримайтеся.
Розмову перервав прихід Якуцевичів.
— О-о-о! — побіг їм назустріч Віташевський. — Антоніна Михайлівна, Адольф Карлович! Безмежно радий і вдячний.
У дверях блиснула лисина Зубрилова.
— А що я прийшов, не радієш?
Господар розвів широко руки, наче для обіймів.
— Ощасливлений і зворушений до самих нігтів, Василю Петровичу, хоч ми з тобою ще довго подорожуватимемо разом, набалакаємося. Сідай.
Та збуджений Зубрилов не сів.
— Ого, ви, бачу, вже зібралися! — провадив, оглядаючи мішки та пакунки. — А я і не починав. Усе гасаю, про майбутнє музею клопочуся. Треба, бо осташкіни, бодай їх... А знаєте, друзі, про що я, йдучи сюди, думав?
— Того й сам бог не відгадав би.
— Коли такі несмекалисті, то слухайте, але не смійтеся. Чомусь людське життя загалом, а особливо наше, політичних засланців, бачиться мені суцільним ланцюгом зустрічей і розлук. Дивний ланцюг. Радість зустрічей та біль розлук переплітаються в ньому майже безперервно, і, може, якраз ця безперервність тримає людину на світі, допомагає їй долати всі перепони, падати й підводитися, ридати й сміятися. І ми колись зустрілися, як могли, підтримували одне одного, а тепер... Кажіть правду, чи до вподоби вам оця, з дозволу сказати, філософія?
На запитання ніхто не встиг відповісти, бо в хату зайшли Кость та Ольга Гаврилови, несучи великий букет не дуже розкішних якутських квітів.
11
Несподіваний прихід Анфіси приємно здивував і схвилював його. Сам не зовсім розумів, як це і чому сталося, але вже давненько ловив себе на тому, що після закінчення занять з ученицею він почав усе частіше згадувати її. У пам'яті спливали такі подробиці, котрі раніш проходили повз нього, не залишаючи жодного сліду.
Згадувалося, і як вона сиділа напроти нього за столом, вся зібрана, ніби замкнута в собі, і як нервово гризла нігті, коли виправляв допущені нею помилки, і як захоплено дивилась на нього, коли розповідав щось з історії чи літератури, і як сором'язливо щулилась, наче боронилася від сподіваного удару, відчувши його погляд на собі.
Хотілось зустріти її, побачити, почути голос — лагідний і трошки немовби полохливий. Якось навіть збирався піти та привітати з закінченням гімназії, але стримував себе: осадчий може подумати — прийшов за обіцяною платою.
— Добрий вечір, Павле Арсеновичу, — подала маленьку теплу руку. — Чи пустите в хату?
— Ви, здається, вже зайшли.
— Без запросин.
— Для чого чекати запрошення? Ми з вами разом стільки штурмували шкільну мудрість, що можна заходити без зайвих церемоній. Так же?
— Так, але ви не захотіли побачити, як завершився той штурм, не побували на нашому випускному вечорі.
— Не велика біда. Думаю, покажете свій атестат.
— Авжеж покажу, того й завітала. Нате, — простягнула, не зводячи захоплених очей з учителя.
Оцінки в атестаті були не блискучі, але й не погані, середні, навіть переважали вищі бали. Власне, він сподівався гіршого. Мабуть, трошки натягували вчителі, зокрема Антоніна Михайлівна.
— Добре, — сказав, повертаючи документ. — Вітаю з перемогою, — і міцно потиснув обидві руки дівчини.
Потиснув уже не як учениці, а як давній знайомій, за успіхи якої щиро радів. Анфіса не зіщулилась, не почервоніла, а сприйняла це як належне і цілком зрозуміле. Видно, відчула себе дорослою і самостійною. Колишній переляк в її зіницях обернувся на осмислену й симпатичну задуму.
Зовні також помітно змінилася. Замість гімназичної форми на ній — плаття, хоч і не дороге, але нове, зшите зі смаком та за новішою модою: рукави коротенькі, в талії звужене, а на грудях глибоко декольтоване. Зачіска, до якої звик, згубила свої строгі обриси, передбачені гімназичними побутовими нормами. Та й загалом дівчина якось ніби підросла, вилюдніла, і її жіночі принади чіткіше окреслилися. Тільки тепер згадав — вона не така молода, їй уже перехилило за два десятки років.
— Вітаю, — ще раз повторив.
— Спасибі, — відповіла і грайливо сяйнула карими очима. — Але я на вас сердита і гніваюсь.
— За що?
— На вечорі гімназія не могла вмістити людей, грав оркестр, танцювали. Вас так чекала Антоніна Михайлівна, так чекали...
— Навіть чекали? — здивувався. — Чого раптом? Та й хто мене там знає, крім Антоніни Михайлівни?
— Мені було боляче і сумно. Не захотіли потішитися разом зі мною.
— Навпаки, я радий, що ви успішно скінчили школу, почнете працювати. Не хочу хвалитися, проте я тут теж зіграв якусь роль.
— Головну, — додала палко.
— Не головну, звичайно, головна належить вам: попрацювали, напружили всі сили — от і вийшло, як повинно бути. Коли хочете, щоб ми відзначили ваше закінчення гімназії, давайте нагріємо чаю і разом побенкетуємо. Згода?
— З великою радістю.
За роботу взялися дружно. Гріючи в сінях самовар, через відчинені двері крадькома стежив, як вона поралася біля посуду — мила, витирала склянки, чайні ложки, блюдечка. Потім взялася за стіл: переклала книжки та папери на мисник, застелила скатертиною, посередині поставила миску з печивом, слоїк з варенням, цукор. Робила все це моторно й охайно, мов досвідчена господиня. Коли приніс паруючий самовар, здалося, що кімната посвітлішала і стала затишнішою. Розумів — нічого в ній не змінилося, а проте було приємно.
— От і починаємо повторний випускний вечір, — засміялась, наливаючи окріп у склянки. — Вина й музиків сьогодні, здається, не буде, однак від того врочистість анітрохи не зменшується. А як гадає мій учитель? — і глянула прямо в очі. — Може, збігати до лавки?
— Не треба. Міцний чай та ще в теплій компанії цілком замінить і вина, і лікери, і коньяки, і горілку, і навіть...