— Ну, годі тобі, Миколо, баляндрасити, — втрутився Грабовський. — Не заважай, — і сам потягнувся до ручки.
2
Губернатор таки вважив клопотанню начальника тюрми, підтриманого поліцмейстером: десь по обіді писар, забігши до кімнати побачень, сповістив балаганцям, що їм дозволено мешкати в місті.
Залишивши свої пожитки при вартових біля тюремної брами, всі п'ятеро рушили. Грабовський подав думку шукати спершу не житло, а будинок Монастирьова, але до його ради не пристали: треба насамперед подбати про ніч, яка незабаром мала насунути після короткого зимового дня.
Спершу подались до улусної, та марно: там було повно людей, а на дверях шинку висіла колодка. Постукали в деякі брами, і теж дарма — ніхто й не відгукнувся.
— З цим у нас неважко, — пригадав Ожигов писареві слова і спересердя плюнув. — Уже й сутінки сідають. Боюсь, нам доведеться колядувати до ранку. Давайте повернемось до тюрми, переночуємо, а вранці знову підемо на розшуки.
— Ні, — одрубала Новаковська. — Нізащо. Серед вулиці на снігу спатиму, а туди не піду. Вільному — воля, я шукатиму навіть усю ніч.
Її підтримали інші. І не помилились. Щастя несподівано всміхнулося вже біля наступної брами. На грюкання вийшов господар, у якому Грабовський пізнав чоловіка в окулярах, котрого хотів біля поліцейського управління запитати про будинок Монастирьова. Він чомусь так зрадів їхньому приходові, що, не розпитуючи, запросив до господи погрітися чаєм. Вони подякували, але відмовились, нашвидку викладаючи свої клопоти. Хазяїн одягся й пішов з ними. Уже дорогою розпитував і розповідав про себе та якутське заслання.
Він — Віташевський — родом з Одеси, також політичний. Попосидів по тюрмах, побував на карійській каторзі, однак якось виніс ноги. Скоро десять років, як потрапив на поселення в Якутію. Довго жив у наслегах та улусах , а оце недавно дозволили переїхати в місто.
Тут чимало засланців, також переважно поселенців, що перебувають під гласним наглядом поліції. Серед них є цікаві люди. Взяти хоча б Костюріних чи Гаврилових. Живуть по-різному, хто як може, а він, Віташевський, перебивається на хлібах приватного вчителя та ще малює, цікавиться також якутською етнографією. Але його цікавість мало чого варта, от Зубрилов — то ентузіаст, прямо-таки фанатик.
— Уявіть собі, заснував тут краєзнавчий музей. Скільки віддав сил, скільки поклав праці, подолав різних перешкод, а таки домігся свого.
За розповіддю свого добровільного рятівника й незчулися, як підійшли до будинку, де ледь поблимувало світло.
— Тут живе мати одного козака, який цієї осені переїхав з родиною в улус. Вам буде зручно в неї.
Господиня справді сподобалась всім, а надто жінкам, які зразу прилинули до неї, наче до рідної неньки. Вислухавши рекомендації Віташевського, вона аж руками сплеснула.
— Спасибі, Миколо Олексійовичу, що не забули про мене й привели. Де ж би це вони, сердешні, тулилися в такий скіпень? Залишайтеся й живіть, скільки вам треба, а про гроші й не говоріть. Ніякої плати не хочу. Ви, дівчата, будете спати в моїй кімнаті, а хлопці тут. У ній зараз холодно, бо ж не палю, але цьому можна зарадити. І тапчан внесемо. Та роздягайтеся, сідайте, ось я вам зараз стільці внесу.
— Не турбуйтеся, Василино Марківно, — мовив Віташевський. — їм ніколи сидіти, треба ще речі принести.
— То ви, хлопці, збігайте, а ми з дівчатами тим часом нагріємо вам кімнату і про вечерю подумаємо.
Віташевський також зголосився підтримати хлопчачу компанію. Довго умовляли, що легко обійдуться без його допомоги. Згодився лише тоді, коли пообіцяли завтра побачити Монастирівку, а потім буде видно.
Пожитків у них, здавалося, ніяких і нема, а все-таки довелося тричі обертати туди-сюди.
Повернувшись, хлопці не впізнали своєї кімнати. Тепер вона дихала теплом, привітно посміхалася. На столі парували миски й високий мідний чайник, а попід стінами красувалися дбайливо застелені три тапчани.
Вечеряли не поспішаючи. Скидалися на веселу дружню родину, де Грабовський, завдяки його окладистій бороді й вусам, сходив за старшого сина. Лад усьому давала Улановська, з якої не зводив захоплених очей Краніхфельд, мабуть, дивуючись її хазяйновитості й моторності. Василина Марківна, поволеньки сьорбаючи чай, розпитувала своїх несподіваних пожильців, кожного зосібна, звідки вони родом, чи є батьки й матері, як потрапили в якутську неволю. Уважно слухаючи, тихо зітхала, часто витирала ріжком фартуха вологі очі.
— А що ж вас, матусю, загнало сюди? — запитав Грабовський, коли Софія Новаковська скінчила розповідь про свої тяжкі митарства, про її чоловіка й восьмирічного сина Сергійка, якому випало дитинство без материнської ласки.
— Ет, бодай того не знати й не згадувати, — скрушно хитнула сивою головою стара. — Кубанці ми з діда-прадіда. Жили колись, хвалити бога, з достатком. Та треба ж було лучитися лихові невсипущому. Мій чоловік поліг на війні проти бусурмана, а я зосталася з своїм малим Климком, таким, як оце зараз ваш, Софіє, синок. Хазяйнувала якось сама. Коли ж Клим вигулявся на парубка — забаг у козаки. Як не відмовляла його, таки не послухав — пішов. Спродала я все та й потяглась за ним П'ять років служив у Черкаську. Потім їх полк, після якоїсь там заворушки, розігнали, козаків кого куди, а мій Клим аж тут опинився. Згодом до нього приїхала невістка з дітьми, а за ними і я. А хіба ж угодиш цьому гемонському начальству? Не догодив Клим, і погнали, мов пса, в улус... Повернутися в рідні краї, далебі, вже нема надії, тут, у цих снігах, доведеться й звікувати Ех, горе наше, горе, як господнє наслання.
— За що вашого Клима прогнали звідси? — поцікавився Микола Ожигов.
— Та хай на їхній голові окошиться, — знічев’я махнула стара рукою і більше нічого не сказала. Видно, їй важко було говорити, а може, й не хотіла звіряти родинну таємницю. Ніхто й не зважився більше допитуватись.
Обляглися уже далеко за північ. Ожигов і Краніхфельд трохи погомоніли й поснули. А Грабовський не міг: ні втома, ні смачна страва, ні хатнє тепло — ніщо не могло навіяти сну. Лежав не вкриваючись, з розплющеними очима і задоволено дихав давно забутим і таким милим домашнім затишком. Думки пливуть, рожеві й легкі, немовби павутиння над нивами.