— Куди ще? — поцікавився Ожигов.
--— До хижі, — загадково посміхаючись, пояснив чиновник.
На сани вже не сідали, ступали за ними разом з конвоїрами, котрі тягнули за повіддя своїх наморених коней. Іти довелося недовго: тюрма стояла за якихось двоє гін від поліцейського управління. Грабовський пізнав її легко: маячіла одразу ж за міською межею — темна й гостроверха, наче копиця гною на снігу. На іркутську скидалася хіба тільки своїм похмурим кольором. На відміну від тієї, грізної кам'яниці, оперезаної високим муром, була дерев'яною.
І всередині тюрми, куди скоро потрапили прибулі, всюди кидалося в очі дерево.
— Зверніть увагу: тут зовсім нема каменю й заліза, — висловив свої враження Грабовський, оглядаючи тюремне подвір'я.
Новаковська гірко посміхнулася.
— Ех, Павле Арсеновичу, Павле, — заговорила якось журно і з болісним докором. — Довгу й тернисту дорогу пройшли ви в своєму житті, багато лиха скуштували, а все-таки залишаєтеся поетом, романтиком. Нема заліза й каменю. Хочете побачити, то подивіться, — показала на двох каторжників, які несли за дужки велику металеву парашу.
Їх важко було одрізнити, бо схожі один на одного, мов олов'яні солдатики. Обидва без шапок, з напівбритими головами, в сірих суконних халатах, підперезаних мотуззям. На ногах замість чобіт — масивні коти, чи шкіряні капці, за якими волочилися, глухо подзвонюючи, кайдани.
— Не залізо? — запитала Новаковська, коли каторжники повернули за ріг будинку. — Мало його? Лише на цих двох мучениках двадцять шість фунтів , не кажучи вже про наручники й парашу. І каменю не бракує. А серця тих, хто щодня збиткується над в'язнями, — не холодне залізо, не каміння?
— Та воно звісно, — згоджується Грабовський. — Такого каменю й тут вистачає, але ви, Софіє, мене не так зрозуміли. Я казав, порівнюючи цю тюрму з іркутською кам'яницею.
— Можеш, Павле, ще раз пересвідчитися, — докинув Краніхфельд, киваючи в бік тюремного чиновника, що наближався з текою паперів під пахвою. — Камінь номер перший.
Але чоловік, що підійшов, виявився зовсім не каменюкою. Худорлявий, з чималеньким горбом за плечима, писклявим голосом і полохливими очима, він самохіть освідчився. Походить з коліна старовірів, яких колись загнала сюди лиха година. Тепер писарює, заробляючи шматочок хліба завдяки своїй каліграфії, котрою не може намилуватися начальство. Хай вони не дивуються і хай це буде між ними, але він до них від начальника тюремного замку. Кумедно якось виходить. Дізнавшись від конвоїрів, кого привезено з Іркутська, начальник спершу пополотнів, а потім, трохи оговтавшись, наодріз відмовився приймати балаганців.
— Чого раптом? — здивувалась Улановська.
— Чого? — знизав плечима писар. — Ніби самі не відаєте. Потерпає за себе. Після Монастирівки порядки в нас, звісно, трохи пом'якшали, але й зараз ще трапляється, о, не дай господи... То й побоюється, щоб ви не ославили його перед усім світом. Знаєте, коли ото розійшовся по Росії ваш протест, тут зчинився такий переполох, таких синяків нашим поналіплювали, що Осташкін і досі ніяк не змиє їх.
Писар вдався на диво балакучим. Словом, начальник тюрми прийняти балаганців відмовився. А коли конвоїри пішли в поліцейське управління зі скаргою на нього, він наказав своєму помічникові переселити арештантів з переповнених камер у порожні. До себе ж покликав писаря і звелів йому шепнути прибулим, аби вони попросили губернатора дозволити їм мешкати ці кілька днів, доки будуть відправлені на поселення, не в тюрмі, а в місті, на приватних квартирах. Необхідно, мовляв, підготуватися до далекої й важкої дороги, дещо прикупити... Хай вони тільки напишуть, кожен зосібна, прошенія, а вже з ними, тими прошеніями, подасться, куди треба, сам начальник.
— Де ж сьогодні ночуватимемо?
— Можна і в улусній.
— Що воно таке? — не розібрав Краніхфельд.
— Такий будинок на вулиці Собранській. Сказати б, заїжджий двір, де спиняються ночувати улусні чиновники, що приїздять сюди за якимсь ділом, та інші люди. Там не дуже завізно й не нудно, можна переспати й пообідати. То будемо писати?
Балаганці переглянулися.
— Отут на снігу?
— Чому ж на снігу? — перехопив писар, відчувши, що прибулі схильні здатися на його намову. — Хіба ми вже такі бідні, щоб серед подвір'я... Ходімо.
3а якусь хвилину переступили поріг кімнати для побачень, котра межувала з тюремною канцелярією. Посеред неї стояв довгий стіл, обставлений важкими й незграбними, мов колоди, стільцями, в кутку — діжка з водою ти прив'язана до неї на ланцюжку кварта. Ще й не встигли всістися, як запобігливий писар приніс щербатий каламар з червоним чорнилом, кілька ручок і цілий жмут паперу, моторно розкладаючи все те на столі.
— От бачите, прошу, — смачно клацнув язиком, скінчивши роботу, і вийшов. Навіть двері зачинив за собою, щоб не заважати: хай радяться собі й пишуть.
Залишившись одні, балаганці довго сиділи мовчки. Ожигов так зосереджено стежив за блощицями, які цілими гуртами мандрували по стінах, наче ніколи в житті їх не бачив.
— Тьху, бий тебе лиха година, — порушив нарешті мовчанку. — Прямо тобі якийсь вертеп. Чуєте, нас уже тут бояться. Потерпає, щоб не прославили його, й сам підказує. Це треба розуміти. Ну, то як же, друзі, будемо писати? Чи ти, Павле, й зараз проти, як тоді, в іркутській тюрмі?
— Все не можеш забути? — посміхнувся Грабовський. — Ні, цього разу не проти, бо це прошеніє — сліпому дзеркало. Воно їм стільки дасть, як од нас забере. Такі можна писати, навіть доцільно. Може, справді губернатор уважить клопотанню начальника, то нам і ковінька на руку — хоч познайомимося з тутешніми засланцями та побачимо Монастирівку. Давайте починати, бо писар скоро вже прибіжить.
— Ну, благослови, боже, і ти пособляй, свята Магдалино, — жартома перехрестився Краніхфельд, узяв ручку й підсунув до себе папір. — А що ж писати тому губернаторові? Як ти гадаєш, Павле?
— Тут нема чого, Вітю, гадати, — відповів замість Грабовського Ожигов. — Коли б я був на твоєму місці, то мені й за вухом не свербіло б. Ти ж колись грав на фортепіано, а цей губернатор, кажуть, полюбляє бринькати на балалайці. От і маєш, можна сказати, приключку. Пиши так, аби розчулити його. Великий, мовляв, маестро. Оце ниньки притарабанили мене сюди з Олександрівського централу та й хочуть запакувати у тюремний замок, що під твоїм високим началом, бояться, далебі, щоб я звідсіля не чкурнув. Ото ще йолопи царя небесного — більше нічого й не скажеш про них. Куди ж би міг я втекти, коли тут, у твоєму богом береженому володінні, — всюди тюрма, хоча й не замкнута, як сказав колись один мудрий поет. Так що зласкався, любий маестро, і звели цим своїм пням, хай дозволять мені, "лишенному всех прав состояния", пожити бодай кілька днів у місті — може, там хоч блощиць менше, бо тут бр-ррр...