Забіліли сніги

Сторінка 5 з 166

Сиротюк Микола

Ткаченко, почувши останні слова, підійшов до гурту, — зневажливо глянув на білоголового.

— Що ти мелеш? Утерти... Побачимо, хто кому втре!

Ідучи до класу, школярі бачили — з кімнати вчительки вийшов староста, ховаючи за пазуху аркуш паперу.

Новий урок був млявий. Діти сиділи збентежені й неуважні, перешіптувалися, крадькома стежили за вчителькою.

Оксана Петрівна машинально ходила по класу і, здавалось, не слухала учнівських відповідей. Павло помітив: смуток у її очах погустішав.

Після уроку вчителька зупинилась коло столу. Дивлячись кудись крізь маленьке віконце, сумно сказала:

— От і все, діти. Попрощаємось. Може, й назавжди.

Школярі не зрозуміли.

— Як це?

— Покидаю Пушкарне, — мовила Оксана Петрівна глухим, ніби чужим голосом. Нараз висмикнула з-за манжета рукава хусточку і притулила до очей.

Клас сидів приголомшений. Лише Ткаченко вовтузився, щось шукаючи в своїй сумці.

— Оксано Петрівно, — підвелася дівчинка з тоненькими кісочками, дочка Івана Огнивенка. — Чого ви не хочете нас учити? Ми будемо старатися. Це тільки Матвій такий. Ви на нього не дивіться. Він поганий, як і його тато...

— Сідай, Галю, — тихо сказала вчителька. — Я хочу вас учити, але... — затнулась і якось непевно додала: — Мене переводять до іншої школи...

Павло й Антін вийшли з школи останніми. Сумно їм було на душі.

Коли проходили повз корчму, Антін штовхнув Павла ліктем:

— Диви!

Біля корчми стояв гурт синків багатіїв.

— Тепер буде знати, як з харпаками водити кумпанію, — долинув голос Ткаченка. — Її не переводять, а витурюють од нас... Урядник татові давно обіцяв це зробити...

— Чуєш? — кивнув Щербак. — Про Оксану Петрівну отак...

— Чую, — глухо мовив Павло.

5

Павло зайшов у хату, коли сонце вже хилилось до обрію. Мати, худа й смутна, сиділа на долівці біля вікна, сплітала у вінок цибулю, ногою погойдуючи колиску з маленьким Тишком.

— Чого так забарився? — спитала, не одриваючись від роботи. — Може, уроків не знав — лишили післяобід?

— Та знав, — мляво відповів, вішаючи торбину на цвях під образом Миколи-чудотворця.

— А чого ж запізнився, ще й прийшов надутий, мов кулик на вітер?

— Еге, у нас таке робиться...

Павло розповідав невеселі шкільні новини, а мати слухала, перепитувала, часто зітхала.

— Оксана Петрівна була така сумна та невесела, наче хвора. Прощаючись з нами, плакала.

— Хіба ж не заплачеш? Кривавими заридаєш. Якось розповідала старій Пилиписі. З бідних вона, змалечку сирота. Самотужки вибилася в люди. Великий жбан лиха випила. Чи ж не бачив, як горнулась до бідноти? Тому й казяться дуки, бодай зовсім показились. А вчора, кажуть, новий піп дуже гримав у церкві на неї. Казав, ніби вона безбожниця, антихристка і тягне руку за сицілістів.

— Соціалістів, мамо.

— Може, й так, за тих, значить, які хочуть забрати в багатих землю і дати бідним. Намовляв не пускати Оксану Петрівну в хату і лякав — усі, хто ослухаються, попадуть на тому світі гієні в зуби.

— Хай би в ті зуби попав Колупай з своїм Матвієм!

— По-нашому не буде, сину... Шкода її, бідної, але чим можемо зарадити? Бери на припічку борщ та поїж, а мені дай штани — підлатаю, бо он коліно світиться.

— Знову пісняк, — скривився Павло.

Мати взяла синові штани, і серце її защеміло. Інший би під пса такі не підстелив, а її дитина мусить вбиратися в них. Латка на латці.

Скрушно похитала головою, обмацала хату клопітким поглядом — чим залатаєш? Встала, знайшла під лавою сакви, витягла з них клапоть чорного оксамиту і взялася за роботу.

— На, одягай, — подала перегодя штани. — Та дивися мені, бережи одежину.

— Де ви таку гарну латку взяли?

— Знайшла в Рясному, йдучи з ярмарку.

— Мамо, а коли купите мені шапку?

— Купимо, як Кунделя облупимо. Ходила оце до Колупая, думалось заробленим трохи прикрити наші злидні. А він, ірод, сказав, що мій заробіток передав у казну — на подать. Просила, плакала, проклинала, та помогло, як мертвому кадило. Походиш, синку, в татовій. Вона якраз на тебе, та й майже ціла...

Знала, говорить неправду. Та шапка, в якій покійний чоловік ходив років десять, геть порвалася, і крізь її денце стирчала цупка хлопчикова чуприна. Так сказала, аби не мовчати.

— У татовій, — похнюпився Павло. — Позавчора Матвій не давав проходу: шапка-бирка, зверху дірка, вітром підбита...

Більше нічого не сказав матері. Чоботи й свитку на зиму він має — купили за зароблене при череді, а штани й шапка... Так сподівався на нові, так чекав того дня, коли нарешті побачить їх на собі та пройдеться перед Матвієм. Хай знає дука!..

Глянув на матір. Вона сиділа, як камінна. В очах — ущерть скорботи. Щось давке підкотилося до Павлового горла. Наче підштовхнутий, кинувся до матері і впав головою на її худі коліна. Вона мовчки поцілувала його чорну чуприну і легенько погладила. Хата стояла німа, наче вслухалася в приглушене дитяче хлипання.

— Годі, Павлусю! — шептала мати сухими губами.

Рипнули двері, й на порозі стала Оришка — наймичка Колупаїв.

— Здорові будьте.

— Хай і тобі дасть бог здоров'я, — відповіла Ксеня.

Зразу подумала: Колупай надіслав, одумався. Хоче, бусурман, сплатити за роботу.

Оришка чомусь м'ялася.

— Далебі, не знаєте, чого прийшла до вас, — нарешті мовила.

— Скажеш...

— Господиня погнала. Катни, каже, до паламарихи, купи квіток. Вибери найкращі.

Мати аж потемніла на обличчі. Еге, віддасть Колупай зароблене...

— Для чого їм квіти?

— Має припертися якийсь там, дай боже пам'ять, ага, письмоводитель.

— Звідки така птиця?

— Ніби з Сум чи й самого Харкова. То відпускаєте, чи що, бо ніколи стояни вистоювати.

Ксеня глянула на сина, в очах якого бурхав гнів, на жоржини за вікном:

— Дала, кажеш, гроші?

— Авжеж, — розтулила Оришка кулак з мідяками. — Вибери, каже, щоб свіжі...

— Вибери, щоб свіжі... — повторила тим же тоном Ксеня. — Піди, Орисю, віддай ті гроші своїй господині і скажи, хай подавиться ними, як давиться моєю кривавицею. Нема в мене для них квітів і ніколи не буде, навіть на труну.

— Чимось допекли уже й вам?

— Бодай їх лиха година пекла. Робили день при дні разом з Олесею цілісіньке літо боже, а він і на долоню не плюнув. Хай їм така легка смерть, як нам оті зарібки. А вона ще по квітки шле...