Забіліли сніги

Сторінка 4 з 166

Сиротюк Микола

— Отака воля, — зітхнув Павло.

— Отака, хлопці. Люди й досі не вірять, що то був справдішній маніхвест, гомонять — пани підробили. Все чекають, сподіваються слушного часу. Пушкарі, колупаї, щербаки жирують, а мужики... Казав же колись Христос — любіть один одного, як я вас люблю, здобувайте собі хліб насущний у поті чола свого. Та що з того: ми ковтаємо піт, а багаті — хліб. Нема правди на світі і не буде. Пішла вона, сердешна, лугами-берегами, а кривда...

Огнивенко підвівся.

— Зганяйте, хлопці, худобу, он сонечко уже на після-обід звернуло. Та й хмарки збираються, дощик може сипнути.

Підпасичі розбрелись по березі, виляскуючи довгими гарапниками, сплетеними з матіркового клоччя.

4

Рання осінь падала на землю багряним листом, мережилась змарнілим огудинням, глухо гупала горіхами, грушами, яблуками, котилась рябими череватими гарбузами, кавунами, пахла чорнобривцями, рутою, м'ятою. Діти, що влітку підсобляли батькам на полі, городі, пасли корови, вівці, свині, гуси, тепер збирали свої торбинки і залюбки бігли до школи.

Іван Огнивенко позбувся своїх підпасичів: вони також школярі...

— Павле-е! Агов!

Мовчання.

Крик розбудив тільки пса, що спав перед порогом старої хатини, підпертої на причілку двома товстими слупами. Кудлань підняв голову, лупнув зеленкуватими очима на гурт хлопчаків за ворітьми і ліниво махнув хвостом.

— Павле, ти що — досі спиш?

— Я тут! — пролунало у відповідь.

З-за рогу хати з'явився Павло. Худий, нестрижений, старенькі штанці тримаються на одній шлейці. На широкому відкритому обличчі лагідно світяться блідо-блакитні очі, накриті двома тонкими смужками чорних брів.

— Ідіть сюди, щось покажу, — покликав.

Хлоп'ята, розмахуючи школярськими торбинками, подалися на поклик.

— Гляньте, — показав на рясний кущ, що виділявся посеред невеликого квітника. — Вночі третя розцвіла.

На кущі, на тендітних ніжках стояли дві пишні квітки. Обіч них звисали розбухлі, як маківки, бутони. Косе осіннє проміння, пробиваючись між рідіючим пожовклим листям вишні, торкалося краплин роси на квітках і переливалося в них ніжною веселкою.

— Я таких ніколи не бачив, — сказав здивований Антін. — Як називаються?

— Жоржини, — повідомив Павло.

— Жор-ржини?!

— Так. Ніхто їх, Антоне, ще не бачив у Пушкарному, бо тут вони не водяться.

— А де ж ти дістав?

— У дядька Кузьми. Олеся посадила, а всеньке літо поливав я.

— Вирви нам одну. Покажемо в школі, — попрохали хлоп'ята.

— Не можна. Мама дуже люблять їх. Хай ростуть та цвітуть.

— А насіння даси нам?

— Дам. Весною коло школи посадимо і перед вікном Оксани Петрівни.

— Хлопці! — спохопився Антін. — Ми запізнюємось.

Павло метнувся до хати, взяв торбинку з книжками, і хлопчаки висипали на вулицю.

Ось і школа. Вона в старій хаті, яка нижніми лутками двох віконець майже торкається землі, але дбайливо побілена і причепурена, хоча з-поміж давно прогнилих сніпків, що прикривають крокви, замість димаря стирчать у небо чотири задимлені дрючки і ніби засмучують її.

Праворуч од школи виблискує банями церква, а ліворуч розкинулось господарство Каленика Ткаченка, по-вуличному Колупая.

Між церквою та високим, вкритим черепицею будинком слобідського дуки школа виглядає, мов старець серед хазяїв, її убогість ще виразніше відтіняє нова велика корчма Тимохи Щербака, що стоїть напроти школи і день та ніч, в неділю та в будень захлинається п'яними піснями.

Єдине, що вабило око біля убогої школи, — три стрункі тополі. Учні любили їх, часто змагалися, хто перекине грудкою.

Коли Павло та його товариші прибігли, на маленькому шкільному подвір'ї комашнею кишіли діти.

— Годі бавитись! — ліниво помахуючи дзвоником, гукає Кузьма Одновухий. — Гайда в клас. Он учителька йдуть.

Діти кинулись за торбинками, що валялися попід плотом, і за хвильку стовпились перед вузенькими дверима.

— Не тисніться! — гукає сторож. — Встигнете з козами на торг. А ти куди несеш отой цурпалок? Кинь зараз же!..

До класу зайшла вчителька. Молода, зарум'янена усмішкою. А в карих очах — задавнений смуток.

— Доброго ранку, діти! — спинилась коло столу.

— Доброго ранку, Оксано Петрівно! — відповів різноголосий дитячий хор.

— Сідайте.

Русяві коси Оксани Петрівни викладені короною. На вчительці чорна сукня, перехоплена широким паском з блискучою пряжкою.

Вона проходить між партами, зазирає в учнівські зошити. Ось наблизилась до Павла, переглянула його "чистописання" і задоволено кивнула головою.

— Де твій зошит? — питає Павлового сусіда Антона.

Той підводиться і винувато схиляє голову. Мовить:

— Я не зробив...

На обличчя вчительки ніби налетіла хмаринка. Принишкли й школярі. Тільки Ткаченко засяяв радістю.

— Чому не зробив? — тихо питає вчителька.

— Мама слабі. Учора до вечора з сестрою вибирав картоплю на городі, а лампи нема... Вночі мамі ще гірше стало. Ми зовсім не спали...

Антін не стримався і заплакав.

— Він бреше! У нього мати не хвора. Вони не хочуть працювати, а потім просять позички. І рідний дядько вже не підсобляє їм. Ледацюги, волоцюги, — ліниво встаючи з-за парти, говорить Матвій Ткаченко.

У класі прокотився глухий, як далека лісова луна, гомін.

— Ти сам брешеш! — обурено вигукнув хтось. — Його мама при смерті. А дядько Тимоха, він... Вчителька метнула гнівний погляд на Ткаченка.

— Хіба можна товаришів прискаржувати?

— Він мені не товариш!

— Знаю. Сядь.

Матвій знітився, втягнув руду голову межи плечі і незграбно сів на лаву.

Вчителька зітхнула і, трохи помовчавши, звернулась до Антона:

— Треба було мені вчора сказати, що мати хвора. Сьогодні надвечір прийду до вас.

Читання домашнього завдання проходило жваво. Згодом черга дійшла до Ткаченка, який сидів на передостанній парті.

— Продовжуй, — сказала Оксана Петрівна.

Матвій сердито глянув на неї.

— Не хочу читати. Хай вони читають, — тицьнув пальцем на Павла й Антона.

І тут закалатав дзвоник.

Діти сипнули з класу. Зібравшись у кілька гуртків, обговорювали поведінку Матвія, а він стояв обік зі своїми дружками — дітьми багатих слобожан.

— Роздобрів, мов чиряк на м'якому, — обурювався низенький білоголовий хлопчик. — Треба втерти йому носа. Щоб знав, як не слухати вчительки...