— Що з вами, Анфісо? — повторив.
— Можна забрати? — простягнула руку до зошита, ніби й не чула запитання. — Можна?
— Можна, звичайно, але ж ви не відповіли на моє питання.
— Дозвольте мені йти, — попросила.
— Ідіть, хоч я ще нічого не пояснював і завдання не дав. Чи, може, моя допомога вам уже взагалі не потрібна?
— Ні, ні, потрібна, — відповіла рішуче. — Навіть дуже потрібна.
— А що ж сьогодні сталося?
— Нічого особливого. До такого я вже звикла.
— До чого?
— Учора, як і завжди, батько прийшов додому п'яний, збиткувався над матір'ю. Я заступилася, а він тоді напався на мене. Боже мій, коли б мені вже закінчити школу і перейти на власний хліб. Далі так жити несила. Попрікають шматком, грішми, які треба платити вам, обзивають, лають. Наказав більше не ходити ні в школу, ні до вас.
Дівчина змовкла, ледве стримуючи сльози, її повні губи смикалися, наче в скривдженої дитини, що збирається плакати. Спантеличений і вражений, учитель не знав, як повестися.
— Заспокойтесь, Анфісо, — сказав, згортаючи зошит. — Слізьми тут не зарадите. Батько сп'яну накричав, не зважайте на те. Гімназію таки не покидайте, а про плату мені не журіться, навіть викиньте її з голови. Я допоможу вам і без грошей.
— Без грошей? — звела на нього заплакані очі. — Даром?
— Можете це й батькові сказати, хай заспокоїться.
— Спасибі, — майже прошепотіла. — А за те, що я говорила про вас і Нюргустану, про Зубрилова і ту якутяночку, прошу вибачити мені. Наслухалася всіляких теревенів та й сама почала плести дурниці. Короленка я прочитала, тепер вірю йому.
— От і добре. Берімось за роботу.
***
Сьогодні Лена таки незвичайна. Бачив її вже не один десяток разів, а такою, як зараз, ще не доводилось бачити. Чи сонце, спинившись у зеніті, яскравіше світить, бо ж на небі жодної тобі хмариночки, а чи, може, з цього величезного модринового плоту, на якому оце приліг, вилізши з води, краще видно.
Течія річки — широка, велична і лискуча, мов велетенське дзеркало, що увібрало в себе все сонячне проміння. На ній — золотаві косяки, спрямовані своїми піщаними гостряками до русла, розлогі плеса та острови. По лісистих островах — густа трава, на якій пасуться воли, корови, телята. Тамтой берег ледве манячить, а на ньому — люди, люди наче мурахи. Старші, скупавшись, вигріваються мовчки, молодь веслує на човнах, співає, сміється, а дітлахи талапаються на прибережній мілині і галасують, аж лящить.
Йому також приємно й радісно. Ліниво розкинув руки й ноги, бородою врився в гарячий пісок. Здається, навіть чує, як сонячне проміння, пронизуючи все тіло, висмоктує з нього недуги. Легко дихається, легко думається. От коли б тут, у Якутії, стояли такі погожі та дзвінкі, як нинішній, дні хоча б чотири-п'ять місяців на рік, то заради них можна було б якось коротати всі інші — вологі, задушливі, люто холодні. Але таких буває мало, зовсім мало, десь від кінця червня до середини серпня.
Ні, треба тікати звідси, тікати скоріше, обриваючи поли. Тепер уже ясно, Барнаула йому не бачити — міністр внутрішніх справ погодився з Горемикіним. Кінець. Далі нема куди рипатись, нема перед ким клопотатися.
— Годі, — мимрить. — До бога високо, до царя далеко...
Що ж далі? Куди податися? У Балаганськ разом з Гавриловими? Гарні вони люди — з ними не страшно їхати. Уже й Ольга, окремо від Костя Семеновича, благала пристати до компанії.
Так, так, без жодного перебільшення, — благала крізь сльози. Але невже вона не розуміє, що і тут уже нема сил дивитися на неї здалеку, каратись, мучитись ночами, жити подвійним життям, грати якусь дивовижну роль між нею та її чоловіком? А що ж буде в Балаганську?
— Тю, бий тебе лиха година, — плюнув спересердя, побачивши недалеко від себе Сержа, який махав йому капелюхом. — Тільки цього бракує.
Про що говорити з цим підступним слимаком та ще й психопатом? Слухати його самохвали про те, як до нього липнуть місцеві дівчата та молодиці, чи похулки на старих політичних засланців?
Щоб уникнути небажаної розмови, Грабовський встав і квапно почав одягатися. Але пізно.
— Салют, Павле Арсеновичу, — сунув свою спітнілу руку Серж. — Салют і золоті побажання. Куди так поспішаєте? Давайте покупаємось разом.
— Спасибі, я тут уже давненько, а мені перегріватися не можна.
— Чому не можна? Повірте мені, лікареві, — вам на сонці треба бути найбільше. Сонце, річкове повітря, міцні вина і гарні дівчата...
— Ні, ні, Гусєв радив оберігатися.
— Гусєв, — кисло скривився Серж. — Теж мені спеціаліст. Костоправ, коновал, ескулап нещасний. Не вірте шарлатанові. Сучасна медицина таких невігласів викидає на смітник. Крім того, я давно вже збираюся поговорити з вами.
— Про що?
— Маю до вас справу.
— Яку?
— Та-а, — трохи зам'явся Серж, але за мить опанував себе. — Воно ніби й не справа, просто дружня розмова тет-а-тет... — Він оглянувся, набрав жертовного вигляду і продовжив: — Талановитим та сміливим людям, по-справжньому освіченим, самі відаєте, живеться нелегко. А найприкріше, мабуть, те, що часто лиха завдають їм не супротивники, не вороги, а свої — політичні засланці. Взяти хоча б мене. Звісно, знаю я більше, ніж інші, далі за них бачу. Але, дозвольте спитати, в чому ж тут моя провина? Хіба це дає резони старим пенькам вороже ставитись до мене, зневажати, ображати? Не дає, звичайно, проте саме так виходить. Готові в ложці води втопити, в багно затоптати, на порошок стерти.
— Кого маєте на увазі?
— Та чимало всіляких там... Ну, бог з ними, залишимо їх, тим паче що їхня катеринка вже не грає і ніколи не гратиме. Ми з вами освічені, молоді, красиві, у нас є свої інтереси, нам треба жити по-новому і вволю. Давайте разом підемо на вечір.
— Куди?
— В гімназію. Там сьогодні випуск. Кажуть, буде пікнік, за чаркою, звісно, і безпремінно танці. А коли б ви знали, які там апетитні гімназисточки — пальчики оближеш. Я запитав Антоніну Михайлівну, чи можна прийти, і вона не заперечувала, хоч і здивовано потиснула плечима. Вважайте мене запрошеним, а ви зі мною не пропадете. Гайда?
— Не піду. Мене, правда, одна випускниця запрошувала, але не можу.
— Запрошувала? Котра ж це?
— Хіба неоднаково? Словом — не піду.