— А все-таки подумай.
— Важко. Почекаю відповіді міністра. Якщо він підтримає Горемикіна, тоді попрошуся в Тобольськ.
9
Вони удвох розмовляли, а Ольга копалася в бібліотеці, розглядаючи корінці книжок на миснику.
— О-о! — зраділа. — Тут є поповнення.
— Дещо позавчора прийшло з Києва та Львова, — потвердив Грабовський.
— Бачу, прийшло, але чому воно приховується від друзів?
— Сам ще не встиг переглянути. Та й, крім того, все те —-— переважно про Україну.
— Хіба нас Україна не цікавить?
— Можливо, цікавить, але мову не зрозумієте.
— Важкувато, однак я вже трохи наловчилася. Навіть Кость Семенович підучує. Правда, Костику?
--— Так, — відповів Гаврилов. — Підбери щось новеньке, дома почитаємо. — І вже до Грабовського: — Так от я й кажу, чи не поїхати б нам разом у Балаганськ. Я згоден, нас там не дуже чекають, але ми на їх ласку не розраховуємо. Давайте чкурнемо.
— Ви так запрошуєте, ніби вже одержали дозвіл на переїзд. Ще ж невідомо, як поставиться генерал-губернатор до вашого клопотання.
— Думаю, в Балаганськ дозволить, туди небагато просяться. Я тут уже просто дихати не можу. І з тим негідником лиха не обберешся.
— Ви про Сержа?
— Та про нього ж, хай він без вогню згорить.
— Знову щось напаскудив?
— Кожен день паскудить, де тільки може. Другий Гіммер. Крутиться між нами, слухає, а потім доносить начальству або розпускає брудні плітки. Словом, ми з Олею до себе його більше не пустимо. А ви?
— Він до мене ніколи не заходив, бо я не давав для цього приводу. Думаю, й надалі не заходитиме. У мене нічого спільного з ним нема і бути не може.
— А ви це бачили? — перебила розмову Ольга.
Грабовський пізнав у її руках шостий номер часопису "Житє і слово" за минулий рік.
— Що там таке? — поцікавився Гаврилов.
— А от слухайте.
Ольга схилилась над розгорнутою книжкою і, долаючи труднощі вимови, поволі продовжила:
— "Починаємо оцю хроніку сумною звісткою. Один з талановитих молодих письменників українських, звісний також читачам "Житє і слово" під назвою Павла Граба, пробуває вже довгі літа на далекій Сибірі. Важкі се літа, що, мов тяжкий молот, викували його поетичний талант і піддали йому ті проймаючі та заразом здержані і глибокі тони, що так і стогнуть, і плачуть у його піснях..."
Грабовський хотів спинити читання, але не міг. Намагався не слухати, а чув. І диво — написане ним і про нього зараз сприймалося не так, як раніш, коли читав сам: тепер ішлося ніби не про нього, а про іншу, сторонню людину, про яку колись, десь, здається, чував, але якої власновіч не бачив і не знає. Може, то й не одна якась конкретна людина, а персоніфікована єдність тих буденних і страхітливих явищ, тих мук і болячок, якими сповнене життя сибірського засланця.
Звідкіля вони, ті явища, ті болячки, відомі Франкові? А, видно, таки відомі. Отже — Вілюйськ... Переведено в Якутськ... Російський і український мартирологи... Замучений Чернишевський... Далекий глухий улус, де нема ні товариства, ні праці, ні помочі від хвороби... Про кого все це? Чекай, чекай, щось таки справді знайоме...
Голос Ольги тремтів, гублячи свій високий і дзвінкий тембр. Лице жінки обгорталося темною хмаринкою, плечі стискувалися, втягуючи білу шию. Дихала важко, глибоко.
Дочитавши травневий Павлів лист, наведений у статті, вона змовкла, поклала книжку на коліна і стулила повіки. Сиділа немовби приречена.
— Все? — ледве чутно запитав Кость.
— Ні, — заперечливо хитнула головою. Згодом розтулила повіки і, не витираючи сліз, що бриніли на них, читала далі ще тихіше та душевніше:
— "Доконали людоїди ще одну молоду силу, понівечили гарний талант, що міг би був зробити чимало доброго серед своєї рідної суспільності. І нема тої сили, щоби хоч тепер, засудженого на смерть самою природою, вирвала його з пазурів варварської адміністрації, облегшила йому муки конання!"
Знову мовчання, знову ще давкіші сльози.
— "Терпи ж, наш нещасний, сердешний товаришу! Неси до могили свій важкий хрест та знай, що тут, далеко, в рідному краю, тебе знають і люблять і що ім'я твоє яснітиме в ряді тих наших мучеників, що, наче стяг бойовий, ведуть і вестимуть цілі покоління до боротьби з усякою самоволею, з усяким гнітом..."
Ольга болісно зойкнула, згорнула книжку, поклала на стіл і, рвучко висмикнувши з рукава хусточку, взялась витирати очі. Кость підійшов до неї, обняв за плечі, ніжно погладив коси.
— Заспокойся, Олю. А хто це писав?
Замість Ольги відповів Грабовський:
— Іван Франко, мій благодійник на Україні.
— Видно, чоловік великої сили і доброго серця.
— Та світлого розуму, — додав Грабовський.
— Така підтримка багато важить. Щасливий той, хто має таких друзів і заступників. — Кость трохи помовчав. — Ну, то як з Балаганськом? Їдемо?
Грабовський думав.
— Олю, — звернувся Гаврилов до дружини, яка мовчки ще раз перечитувала Франкову статтю, — допоможи мені, проси й ти Павла Арсеновича, може, тебе він послухає.
Ольга одірвалася від читання і благальне глянула на Грабовського.
— Їдьмо, справді, — сказала. — Разом буде і легше, і веселіше. Га?
— Побачимо.
***
Грабовський мовчки одсунув зошит, клопітке потер долонею чоло і замислився. На розгорнутих сторінках мішма миготіли сині й червоні літери. Звів здивований погляд на ученицю.
— Що з вами, Анфісо?
Дівчина скрипнула стільцем, почервоніла, мов калиновий кетяг, і опустила сумні очі додолу.
Сьогодні він таки не пізнавав її, хоч, здавалось, уже й вивчив. Досі так старанно працювала, так гарно засвоювала програму, що він щиро радів доброю радістю вчителя. Недавно навіть запитав Антоніну Михайлівну, як устигає Анфіса в гімназії, і та сказала:
— Нічого, навіть добре. Підтягується дівчина, працює з вогником. Якщо так і далі працюватиме, то одержить, думаю, атестат. Спасибі за допомогу, бо без вас вона ніколи б не осилила курсу.
— Якби сама не взялася за розум, то і я б нічого не зробив.
— Та то вже так, але раніш не бралася. Тримайте її в руках.
І раптом — нині прийшла на заняття зовсім неготова. Домашнє завдання виконала неуважно і неохайно, правила запам'ятала нетвердо, в диктанті, тільки-но написаному, допустила багато помилок. І навіть таких, які ніколи в неї не траплялися, — переважно пропуски букв та розділових знаків. Звідки це? Чи дома щось трапилось, чи в школі?