— Біснування?! — верескнув шаман, немовби його шилом шпигонули. — Я самому губернаторові!.. Дабиит — саха і може бути врятований тільки камланням. Ви, політичні, не втручайтесь в наше життя, ми, якути, самі розберемось. Не дозволимо вам його труїти. Ідіть геть!
Грабовський не рушив з місця, а Гаврилова тим часом перев'язувала мисливцеві рани.
— Балбааро!! — затупав ногами шаман. — Вижени їх з двору! Зараз же вижени! Геть! Геть!
Приголомшена лихом жінка тільки скрушно хитала головою. Вона посоловілими очима дивилась на людей, наче питала їх, що їй робити, але вони мовчали, перелякані.
— Чого стоїш? — наступав Легіентей. — Хіба не бачиш, що вони отруюють твого чоловіка? Виганяй!
— Кого виганяти? — донеслося з вулиці.
Грабовський озирнувся і побачив Байбала й Дулембу, які забігли в подвір'я, тримаючи в руках довгі вудлища.
— Кого, питаю, виганяти? — гукав Байбал.
— Легіентей велить, аби я їх вигнала, — відповіла Балбаара, показуючи на Грабовського й Гаврилову. — Вони, каже, труять Дабиита, а я...
Та Байбал уже не слухав невістку. Посинілий від обурення, не тямлячи себе, він розмашисте ступнув до Легіентея, вихопив у нього бубон і жбурнув об землю.
— Труять?! — гукнув, захлинаючись. — Це ти сказав? А хто тебе сюди просив?
— Я сам прийшов! — врочисто відповів Легіентей. — Сина твого рятувати прийшов, Байбале, від отрути.
— Сам?! Ану забирайся геть, щоб тобою й не смерділо! Іди рятувати своїх тойонів, яким лижеш сідниці.
— А-а-а! Он як, — наїжачився шаман. — Ти тягнеш руку за політичними злочинцями, царевбивцями? Зневажаєш заповіді великого шамана?
— Не твоє діло! — одрубав Байбал. — А політичними мені не дорікай, бо я не ручусь за себе. Іди!
— Я піду, але пам'ятай про кару святих духів.
— Геть!!
Зганьблений шаман ще трохи потоптався і рушив з двору.
— А корова щоб сьогодні була в моєму загоні, — подав голос уже з вулиці.
— Яка корова? — не зрозумів Байбал.
— Наша, — відповіла Балбаара. — Він заправив її за камлання, і я пообіцяла, бо ж іншого виходу не було.
— Дурна! — гримнув старий і погрозив Легіентеєві кулаком: — Я тобі дам корову!
Люди якийсь час стояли, мов приголомшені.
— Байбале! Байбале! — загукали навперебій Легіентеєві помічники. — Що ти наробив?
Розгублені й перелякані, вони повизбирували своїх дерев'яних ідолів і кинулись навздогін.
Тільки тепер натовп, здавалось, прийшов до тями.
— Образив шамана...
— Скривдив святих духів...
— Гніву неба не минути... — тривожно гомоніли люди й поволі виходили з двору.
--— Куди ж ви? — хапала Балбаара їх за поли, забувши.вже й про недужого чоловіка. — Покидаєте нас самих?
--— Не знаємо, нічого не знаємо. Шаман, Легіентей, — озивались до неї ті, що ще не встигли вийти з подвір'я, але також поспішали за передніми.
— Чого ти, Балбааро, побиваєшся? — гукав Байбал. — Чого? Хай тікають, коли такі.
Скоро подвір'я майже спорожніло: на ньому залишились тільки найближчі Дабиитові сусіди, що, мабуть, зважили на Балбаарине слізне благання та плач маленької Аанис.
Прикра пригода глибоко вразила Грабовського. Дивувала не так Байбалова звага, як поведінка людей, що залишили скаліченого мисливця й пішли за шаманом. Але чим глибше вдумувався в цю пригоду, тим ясніше добачав те, що раніше й не приходило в голову.
Яка незмірна далина пролягла між Якутією і Україною! Її навіть важко уявити. Яка колосальна відмінність у способах життя та рівнях духовного зросту мешканців обапіль Лени і Дніпра, Вілюя і Бугу, Індігірки та Дінця, Колими та Десни, а забобони, моторошний страх перед карою господньою — все таке споріднене й близьке. Хіба там, на Україні, не так само, як тут? Трудовий люд, а найпаче сірома, подібно до Байбала, дошкульно глузує над попами, називаючи їх брехунами, ненажерами, п'яницями, жіночими облесниками, лицемірними боговідступниками, і водночас боїться їхніх погроз, нерідко й зрікається своїх близьких, друзів, навіть кревних родичів, відданих з амвона анафемі, покараних єпітимією.
Дивувало й інше — взаємини між Байбалом та Дулембою. Минулої зими, одразу ж по приїзді до Вілюйська, Павло трохи побоювався, щоб ці два його приятелі не стали запеклими ворогами: адже Байбал тоді й не приховував своєї неприязні до Дулемби. Правда, Генрик Адамович не дуже сердився на те, іноді навіть посміювався незлобливо, проте могло статися всіляке — у Байбала вдача крутенька: якщо він уже зненавидить когось, то не так легко розвіяти ту ненависть.
Але згодом, якось зовсім несподівано, стався злам на краще. Причини цього повороту залишаються загадкою й досі. Вони могли бути в тому, що Дулемба, закінчивши відбудову вартівні, не дуже часто навідував Павла, і Байбалові ревнощі, нічим не живлені, зійшли нанівець. Могло вплинути й те, що Байбал відчув у Дулембі освічену людину, знайому з творами Чернишевського. Може, зближало їх і теслярське ремесло.
Ну, та що б там не впливало, але вже ранньої провесни варшавський робітник і бордонський барахсан столярували разом. За роботою, очевидно, багато говорили про своє життя, бо, забігши якось увечері до Грабовського, Байбал почав розпитувати про Варшаву, Київ, іркутську тюрму, карійську каторгу, смерть Надії Сигиди, захоплено говорив про тих, хто створив партію "Пролетаріат", а Дулембою не міг нахвалитися. Коли ж настало літо, почали вкупі ловити рибу. От і сьогодні з річки прибігли.
— Павле! — гукнув Генрик Адамович, що допомагав Гавриловій. — Йди-но сюди, занесемо Дабиита в юрту.
21
Свято исиах, котрим якути зустрічають літо і вславляють конярство та вдатних вершників, Грабовський бачив ще торік у Бордонському наслегу, і воно не сподобалось йому. Там порядкував Югай. Він поскликав до себе таких, як і сам, багатіїв з Мархіно та найближчих селищ, і тут з ними просив бога Дьєсегея побільшити їхні конячі гурти. Вони пили, їли, розважалися, а барахсани лише здалеку дивилися на ті розкішні веселощі.
Повернувся тоді в юрту з гнітючим почуттям, якого не міг позбутися кілька днів. Тому й зараз не квапився.
— Що там твій Югай? — говорив з серцем Байбал. — Свято справляє не він, а громада. Хіба можна не піти? Правда, Гене?
— Правда, — підтримав його Дулемба, одягнений по-святковому. — Громаду треба шанувати.