Аанис ще якусь мить стоїть, переминаючись з ноги на ногу. Наче жде чогось. Так воно і є. Її чорні оченята палають. У них видовжилося німе й тривожне запитання — хто?
— Ну йди Треба кров спинити.
Почувши про кров, дівчинка блискавкою шугнула з лісу. За нею покульгав Тигин.
Зоставшись біля Дабиита, Грабовський почав оглядати його Мисливець був добре понівечений. Права рука, вибита з ключиці, лежала безвільно на землі, наче обривок товстого мотуза. Жили на лівій нозі, трохи вище коліна, немовби перерубані. Глибокі сліди ведмежих пазурів темніли на обличчі, спині, грудях. Видно, довго змагався чоловік з лютим звіром. Що ж тепер робити?
Як же він, Дабиит, сьогодні з'явився тут? Невже за два дні полагодив усі свої справи в Мархіно? Тричі вже викликали Дабиита за юрту в Бордонському наслегу: чому старий Байбал вештається по світу та ще й податку в казну не сплачує? Крутили, вертіли, мов злочинця, допитували. Думав, що заспокоїлися, бо ж останнього разу, коли їздив на виклик голови управи, одвіз їм півсотні білячих та заячих шкурок. Але на тому, видно, не минулось. Знову покликали чоловіка...
За роздумами Грабовський і незчувся, як з-за куща вихопилася Аанис.
— Ага?! —-— викрикнула дівчинка й остовпіла, дивлячись на закривавлене Дабиитове лице. — Ага-а... Тато-о...
— Цить, Аанис, цить, — розгубився Грабовський, лаючи себе за те, що не придумав, як зустріти дівчинку, щоб вона не перелякалася. — Давай сюди, — схопив її за рученята. — Не плач, татко здоровий. Ось ми йому зараз...
Вливши кілька краплин спирту мисливцеві в рот, почав обкутувати його рушником поперек грудей. Коли притиснув рушник до вирви, гамуючи кров, Дабиит розплющив очі і застогнав. Почувши батьків голос, Аанис ще дужче заплакала, а Тигин, що сидів біля неї, зализуючи скалічену ногу, хижо наїжачився і загарчав.
— Не плач, Аанис, тато вже дивиться.
— Дивиться?
— Еге ж, — ствердив Павло, хоч мисливцеві очі, блиснувши на мить, знову заплющилися.
Скінчивши порати непритомного, Грабовський зітхнув. А що ж далі робити? Удвох з дівчинкою вони не допровадять Дабиита додому.
— Тепер, Аанис, біжи в містечко за людьми.
Покликавши Тигина, дівчинка рушила.
Грабовський підвівся і лише тепер відчув гострий біль у ногах. Наче сотні голок ворушилися в них, немилосердно колючи. Довго навпочіпки порався над Дабиитом, от вони й заніміли. Ще ж, здається, не такий старий, тридцятий рік іде. Он Ромась лиш на два роки молодший за нього, а дивись, який дужий та шпаркий. Так захопився описом Вілюйського округу, що й місця не може собі нагріти. Все шукає, розкопує, ніби золотошукач. Допався чоловік до живого діла і ніби вдруге на світ народився.
20
Дабиитове подвір'я було переповнене людьми, а господар лежав на ведмежих шкурах під юртою і глухо стогнав. Біля нього, вклякнувши на колінах, розпачливо голосила Балбаара.
Грабовський покликав до себе Аанис, котра стояла в дитячому гурті і розповідала, як вони з Тигином знайшли під лісом батька. Даючи їй записку, сказав:
— Скоренько однеси до Гаврилових. Якщо Ольга Василівна дома, передай, щоб негайно йшла сюди.
Дівчинка вибігла з двору.
— Легіентей... Легіентей... — шугнуло натовпом.
Люди шанобливо розступилися, даючи дорогу місцевому шаманові і двом чоловікам, що несли за ним з півтора десятка орлів, ворон, чайок, гагар, зозуль, сайок та інших птахів, вирізаних з дерева, і невеличкий бубон.
Про Легіентеєві камлання проти різних хвороб Грабовський уже чував, але самого шамана, вславленого серед вілюйчан, ще не бачив і тому зараз роздивлявся його з неприхованим інтересом. Власне, в Легіентеєві, порівняно з іншими якутами, нічого особливого не було. З-поміж них він вирізнявся хіба що опасистим черевом, навдивовиж пронизливими, пойнятими хижим блиском очима та куцим шкіряним кійосаном, облямованим багатьма залізними й мідними прикрасами найхимерніших форм. На голові в шамана стирчала висока однорога шапка, спереду і ззаду підбита дорогим хутром, а носки чобіт скидалися на пазуристі ведмежі лапища.
Балбаара підвелася й поспішила назустріч Легіентеєві.
— Ой, горе в нас, велике горе, — простягнула благально руки.
— Що з ним трапилося? — запитав Легіентей, не дивлячись на Дабиита.
— Ведмідь покалічив.
Шаман закопилив масну губу.
— Не плач, — кинув невдоволено. — Слізьми не зарадиш. Ведмідь, значить. Даси корову і...
— Корову?! А як же ми без неї?
— Корову й п'ять лисячих шкур, — додав Легіентей тоном, що не допускав жодних заперечень.
— Боже!..
— Як знаєш. Каліцтво від йоге — то страшне наслання, його важко подолати.
— Хай уже й так, аби тільки жив.
— За це ніхто поручитися не може, хіба що святі духи. Значить, корова сьогодні буде в моїй череді...
Легіентей кивнув двом своїм помічникам, і ті, оддавши йому бубон, почали ставити довкола Дабиита дерев'яних птахів, які символізували собою святих духів.
Шаман глянув на недужого, обійшов усіх ідолів, спиняючись біля кожного і нечутно щось мимрячи. Звів побожно очі до неба і якусь мить остовпіло стояв. Нараз з усієї сили гримнув у бубон і підстрибнув. Далі годі було й розібрати, що діялося з ним. Вигукував якісь закляття, лиховісне завивав, чудернацько викривляв руки, ноги, трясся, наче в лихоманці. Все це, як і несамовите дзеленчання брязкалець на кійосані, приголомшувало людей. Діти, що раніш було вилізли наперед, тепер схлипували і ховалися за дорослих.
Шаманове біснування не займало тільки Дабиита — мисливець продовжував лежати з заплющеними очима. У воротях показалися Аанис і Ольга.
— Сюди йдіть! — гукнув їм Грабовський.
Гаврилова пройшла між ідолами і взяла Дабиитову руку, слухаючи пульс.
Легіентей коршуном кинувся до неї.
— Хто ти така?
— Милосердна сестра, — відповіла Ольга, видобуваючи з своєї валізи медичне приладдя.
— Руська? Політична? — гримів шаман.
— Для хворих це не має значення.
— Але Дабиит — саха, якут.
— І це нічого не важить.
— Важить! Ти хочеш отруїти його! Я справникові поскаржусь!
Грабовський став між Легіентеєм і Гавриловою.
— Скаржитися можете й маєте право, — кинув шаманові, — але лікувати потерпілого не заважайте. Дабиитові зараз потрібна медична допомога, а не ваше біснування.