— Де добув такого?
— Іду лісом, дивлюсь — сновигає поміж деревами: поживу шукав. От я його й нагодував. Добрий вибухався дідько. Сім зарядів випустив у нього, усеньке рило й голову потрощив, поперебивав ноги, а він — живий, насилу докінчив ножем.
Надворі Дабиит не гаявся. Заким Грабовський сполоснув старі ночви, він повернувся, і взялись за вепра.
— Чому ж батько не хоче жити у вас? — цікавиться Грабовський. — Не подобається йому Вілюйськ?
— Діло складніше.
— Яке саме?
Орудуючи ножем, Дабиит веде повагом і без особливих емоцій, наче йдеться не про його, а чиєсь минуле. Він, найстарший Байбалів син, був підлітком, коли померла мати. Батько, розорений ясачниками, довго домагався правди і в Мархіно, і в Вілюйську, і в Якутську, а Дабиит тим часом доглядав своїх менших братиків і сестричку. Та що міг зробити для них, хворих, коли в юрті не було нічого?
Повернувшись додому з порожніми руками, принижений і зганьблений, Байбал уже не застав двох молодших синів-близнят, котрих задушила проказа. Через якийсь час осліпла від трахоми донька і також пішла на той світ. З горя батько мало не збожеволів. Навіть спробував руки накласти на себе, та люди завчасно побачили його в зашморгу і перерізали мотуз.
Як розтанули сніги, Байбал та Дабиит покинули рідний наслег. Літо пронаймитували в одного мархінського тойона. Восени помандрували до Вілюйська, де зиму перебилися, рубаючи людям дрова і полюючи на звірину А весною, зібравши довкола себе таких, як самі, голодранців, підрядилися заготовляти симу... Через два роки поставили собі юрту, і скоро в ній залунав голос молодої Балбаари... До Дабиита прийшло мисливське щастя. Жити стало легше, а недавнє лихо почало забуватися...
Тоді Байбал найнявся до каторжної тюрми, власне, до Чернишевського.
— — До Миколи Гавриловича? — вигукнув Грабовський, вражений несподіваною новиною.
— Так, до нього. Чому дивуєшся?
— І ти знав Миколу Гавриловича?
— Трохи, а батько більше.
Байбал цілими днями пропадав у тюремному подвір'ї, щоб чимось догодити Чернишевському. Там частенько й ночував, коли не проганяли козацький урядник і жандарм. Старий так звик до своїх добровільних обов'язків, що, коли Чернишевського забрали з Вілюйська, не міг нагріти собі місця дома. Невдовзі після того й почалися його мандри та клопоти з осушенням озера. Так уже дев'ять років. А як почув позаторік, що до Вілюйська припроваджено учасників якутської трагедії, — знову повернувся. І зразу ж — до тюрми. Але його і в подвір'я не пустили. Два місяці тинявся попід парканом, доки не випровадили монастирівців звідти на каторгу...
12
Після купання йти по чистому і сипкому, мов цукор, піску, перестрибувати маленькі теплі калюжі легко й приємно. Сонце, що, здається, спинилось у високості, ласкаво гладить промінням сиру землю, і вона, розніжена тією ласкою, леліє рожевими випарами, красуючись світло-зеленою наміткою молодих трав. Безлиста тайга все ще супиться, наче розгнівана на весь довколишній світ, але невгамовні пернаті співаки вже розметали її зимову дрімоту. Розворушене їхніми співами, серце бринить, як нова бандура, захлинається радістю і п'яніє.
Грабовський пригадує Арамаанове застереження, і йому стає смішно. Либонь, Арамаан хотів тільки полякати. Напучуючи його, як попасти у другий Мархінський виселок, Байбалів двоюрідний брат казав:
— Головне дістатися річки, а там просто — берегом.
— Я вийду на річку? — зрадів Павло.
— Інакше не можна, іншої дороги нема.
— То це ж чудово! Хоч викупаюсь нарешті.
— Не купайся.
— Чому?
— Вода в наших річках ще холодна — зразу простудишся.
Попередження Арамаана трохи зіпсувало Павлові настрій. Та як побачив ще здалеку сріблястий блиск води, як ступив на берег, враз пригадалася маленька Ушаковка в Іркутську, на яку три довгі літа дивився через грати і марив, щоб хоч раз пірнути в її повільну течію. Відчував, що зараз не знайде в собі сили вистояти проти спокуси.
І не вистояв. Затамувавши подих, миттю роздягнувся, стиснув зуби і стрибнув у воду. Вона справді була крижаною, але не виліз, доки не накупався вволю. За таке щастя ладен перехворіти...
Круто повернувши од берега, дорога помчала до лісу. Крокуючи ним, Павло дивувався: ялини, берези, кедри в ньому такі, як і скрізь, а модрини й сосни — від самого кореня аж до перших гілляк — зовсім голі, наче пообчухрувані. Хто б це і для чого так понівечив, спотворив їх? І коли? Мабуть, торік, бо стара кора валялася на землі, а молода на стовбурах уже зміцніла й деінде потріскалась.
На узліссі стрів чоловіка. Запитав його про диво з модринами й соснами.
— Та це ж наші збирали влітку заболонь. На зиму заготовляли. А вона під корою, от і позчищали.
— Ну, а берези, ялини — чому на них кора?
— Тому що під нею нема заболоні. Ми харчуємось тільки з модрин та сосон. А ви тут уперше?
— Так.
— То скоро побачите, як люди заготовляють заболонь, десь через місяць.
Зразу ж за узліссям починалося селище. Воно було трохи більше, ніж Бордонський наслег, мало десятків зо два юрт та кілька будинків. Крайній від лісу тільки що зіп'ятий.
На даху біля димаря порався чоловік, у якому пізнав Краніхфельда.
— Дурно робиш! — гукнув, спинившись перед будинком.
— Правду кажеш, — відповів Віктор жартом, яким на подібне привітання відповідали арештанти Олександрівського централу, коли їх виводили на роботу в тюремне подвір'я. І оглянувся. — Диви! Здоров, коли не брешеш.
--— Це вже щось нове.
— А чого нам до старого повертатися, хай воно згорить. По-новому, Павле, живемо, то й байка нова. Йди до хати, там Евеліна, а я зараз докінчу й злізу.
Евеліна стоячи навколішки, шпаклювала підлогу в передпокої. Так була заклопотана роботою, що й не почула, як гість переступив поріг.
— День добрий у хату.
Господиня підхопилася.
— Тю на тебе, перелякав. Добридень, Павле.
Зміни, які сталися з нею за останні півроку, важко було не побачити. Вона значно потовстішала, руки й ноги стали дебелішими і повільнішими в рухах. Замість безтурботної дівочої веселості в її очах світилися спокій та хазяйська діловитість. Навіть коси, завжди чепурно заплетені, тепер були зжужмлені на потилиці і не справляли колишнього ефекту.