На мить заплющивши очі, лине в ті далекі весни, які бачив колись, змалку, на рідній Слобожанщині. Далекі, як прадавні, вічні легенди, але від того ще миліші й дорожчі. На ясно-синім небосхилі виграє сонце молоде, схоже на яскраво-червону тканину; призьба підсихає й злегка туманиться; на вулиці, попід тинами, руйнуючи кволі крижані гребельки, воркоче струмок і несе дитячі кораблики, змайстровані з сухого кукурудзиння. А понад полями, що вже скинули білу намітку зими, миготить, переливаючись ніжною голубизною, марево... У пам'яті зринають чиїсь слова:
"Весна прийшла!
Тепло знайшла!" —
Кричать дівчатка й хлопчики.
"Цвірінь! Цвірінь!
Журбу покинь!" —
Клопочуться горобчики.
Приліз дідок,
Зліз на горбок,
У хаті буть не хочеться.
Тепляк дмухнув,
Крилом махнув —
По бороді лоскочеться.
Все ожило,
Все розцвіло,
І рій дітей привітненьких
На той горбок
Несе вінок
З фіалочок блакитненьких...
Хороші слова — прудкі, дзвінкі, запальні, як і сама весна, як і ті дівчатка й хлопчики, що зустрічають її. Де, коли читав ці слова — зараз не пригадає, та вже тиждень вони не сходять з його уст. Чудові, милі, але чомусь хисткі і плинні, наче оті далекі весни в слободі, що відшуміли назавжди і не повторяться ніколи.
Підняв повіки — чарівна омана зникла. Олов'яне бескеття хмар ніби ще побільшало, осіло нижче до землі, і тайга злилася з ним, утворивши суцільну пелену. Стало холодніше. Над селищем схилявся вечір.
Зайшовши в юрту, Павло світить каганчик, сідає за стіл і припадає очима до невеличких аркушів паперу, над якими побивається вже не день і не два. Не один такий аркуш пошматував, вкинув у вогонь. Не йшли на душу ні світлі тони, ні радісні звуки, ні молодечий настрій, які могли б передати нестримну ходу весни. Навпаки, проти його волі зринало те, що діялось довкола. Розумів, відчував — це не та весна, яку не раз бачив у дитинстві, але саме ця заволоділа всією його уявою і проситься на папір:
Весна, весна... Надворі май;
А в нас лежать сніги;
Панує стужа навкруги...
Весна, весна... а в нас — гай-гай!
Дріма похмуро чорний гай
Та додає нудьги.
Весна, весна... Надворі май;
А в серці жаль та сум;
Справляє небо якийсь глум...
Весна, весна, а в нас — гай-гай!
Хоча б малесенький розмай
Для нерозважних дум!
Весна, весна... Надворі май;
А в нас, замісто чар,
Густий серпанок темних хмар...
Ще три-чотири штрихи — і картинка, здається, буде готовою. Сумна та картинка, аж гнітюча. О, як хочеться, щоб бодай ті останні штрихи були життєрадісними, повними вогню й весняного захвату! Може, під кінець шпаківню змайструвати чи пролісок цнотливий або ж фіалку синьооку посадити? Посадити... Та де ж усе тут зійдеш хоча б для вірша?
Колись письменник-декабрист Олександр Бестужев-Марлінський, який відбував заслання в Якутську, гірко скаржився, що не міг знайти квітів для привітання іменинниці:
Но ах! Якутская весна
Не зелена и не красна!
И здешний май холодный, дикой
Одной подснежною брусникой,
А не лилиями богат.
Так було при Бестужеву, так і зараз. Лілії, жоржини, троянди, фіалки.
А де ж фіалкового настрою візьмеш, коли лють закипає в грудях? Іноді поетів дехто ганить за те, що в їхніх творах переважають темні фарби, що вони оспівують людську журбу та горе. А запакуй його в оцю напівтемну юрту, похарчуй заболонною кашею — які тоді він побачить барви, якої заспіває?
Хіба ми не прагнемо звеселяти людей і себе? Хіба не любимо щастя й радощів? Прагнемо й любимо в сто крат більше, ніж хто. Але для нас, робочих шкап, ті високі прагнення, та пекуча любов коштують... От пишу, караюсь, а яка доля спіткає це писання? Чи побачить воно світ божий, чи прочитають його люди? За останні два-три роки з іркутської тюрми надіслав у галицькі часописи поеми "Бурятка", "Текінка", понад півтори сотні віршів, перекладів та дещо прозою. А де вони зараз, що з них дійшло, що загинуло, що надруковано, що забраковано — хто те відає? Альковні мотиви, мінорні півтони...
— Ен капсе! — почув Грабовський позад себе густий баритон і рвучко обернувся.
Спершу ніяк не міг второпати, що воно. Біля порога клубочилося хмаровисько холодного повітря, і в ньому похитувалась масивна людська спина, оперезана широким патронташем. З подиву протер очі, але це мало допомогло. Лише коли двері причинились і хмаровисько розвіялось, побачив чоловіка, який, назадгузь залазячи в юрту, тягнув за собою свинячу тушу.
— Що ви робите? — вигукнув спересердя. — Хто вам дозволив?
Окрик, видно, подіяв: чоловік, покинувши тушу, випростався, чим ще більше здивував Павла. Це був справжній велетень. Такого Грабовському не доводилось бачити не тільки в Бордонському наслегу, але й протягом усього життя. Навіть Микола Ожигов проти нього виглядав би хлопчиком: він стояв, трохи схиливши голову, щоб не впертися в стелю.
— Ен капсе, — .вдруге привітався, також трохи спантеличений. —-— Добридень, кажу. А де батько?
— Нічого не розумію, — щиро зізнався Павло.
— Про Байбала питаю.
— Ви часом не Дабиит?
— Не часом, а завжди Дабиит, — пожартував здоровань. — А хто ж ти такий?
Грабовський, трохи оговтавшись, коротко розповів, як потрапив у наслег та в Байбалову юрту. І сам не помітив, коли перейшов на "ти". Правда, зробити це було неважко: Дабиит мав приблизно стільки років, скільки й він, до того ж видався дотепним і компанійським. Слухав уважно, не перебиваючи, а як Павло скінчив, запитав:
— Ну, як тобі тут, у нашій юрті?
— Нічого, жити можна.
— То живи, коли можеш, бо я вже думав розвалити її.
— Для чого?
— Щоб батько сюди більше й ногою не ступав, щоб сидів біля мене. Де ж він зараз може бути?
— Очевидно, в Мархіно, недавно передавав мені звідти гостинець. Дивний чоловік.
— Може, набридав з осушенням озера, закликав до спілки?
— Ні, не те. Пішов він і незабаром повернувся з торбою борошна на плечах. Думалося, до весни поживе тут зі мною. Та де там. Наступного ранку — знову в дорогу. І борошно залишив мені, і грошей не схотів брати.
— Пізнаю батька, — вставив Дабиит. — Ти не бери того до серця.
— Відтоді вже тричі передає мені тутешніми людьми, які бувають у Мархіно, борошно і ячну крупу. Де він їх дістає?
— Заробляє. Батько майстер на всі руки, до всього здатний, і старість йому не заважає. Косить сіно, мурує печі, розпилює дерево на дошки, рибалить, заготовляє симу. Більше року не був у нас. Дружина й донька напосілися на мене — привези діда Здавалося б чого тобі, старому, потрібно — сиди дома та грайся з онукою. Так ні ж, прямо біда з ним. Та хай про це потім, зараз я випряжу й заведу в хитон коней, а ти тим часом приготуй посуд — розберемо вепра.