Забіліли сніги

Сторінка 11 з 166

Сиротюк Микола

— Оцю: блаженнії єсте, єгда поносят вам, і іжденут, і рекут всяк зол глагол на ви, лжуще мене раді: радуйтеся і веселітеся, яко мзда ваша многа на небесах .

Любинський глянув на безхмарне небо і розсміявся.

— Чого ж тут не розуміти? Все ясно. Радуйтеся, веселіться.

— А єсте?

— Ну, їсте.

— А єгда?

— Їда.

— А поносят?

— Приносять.

— А іжденут?

— Така страва. Панська.

— А рекут?

— Річка.

— А зол?

— Ох і пуцьверінки ж ви! Золійник, золільник, золійник, або просто — жлукто для зоління полотна.

— А глагол?

— Ім'я святого.

— А лжуще?

— Так називається горілка, ніби наш первак.

— А мене раді?

— Ну, раді, радісні, щасливі.

— А яко мзда?

— Кухарка.

— А як звести всі ці слова докупи, щоб зрозуміти?

— Вони й так при купі, і розуміти дуже просто: сидить собі святий Глагол на березі річки, Якомзда приносить йому багато лжущі та іжденуту, а він хилить чарку за чаркою, закушує і блаженствує, наче на небесах.

— Хіба ж святі п'ють горілку?

— Ого, ще й як! Усі пиячать — і боги, і попи, і дяки, і наші вчителі. Навіть у церкві дають ложечкою вино.

— То ж кров Христова.

— Христова. Я не раз куштував ту кров, коли мій тато готував причастя.

— Щось тут ніби не те, — вагається Бодяк. — Для чого Глаголові жлукто?

— Не Глаголові, а Якомзді. Вона не тільки куховарить, а й пере шмаття святим. Бідна жінка. Сам Глагол дудлить первачок, а вона, сердешна...

— От ти казав: сидить на березі... Хіба на небі є річки?

— Не знаю, — чесно зізнається Любинський. — Нащо воно тобі, все оте? Одтарабань заповідь по книжці та й амінь.

— А як спектор запитає? А отець Агафон?

— Мели що-небудь, тільки голосно, без запинки, зводь очі д'горі і хрестися.

— Вони ж знають.

— За те їм великі гроші дають. Не такий я йолоп, аби задарма... Добре тому Глаголові, розсівся, цмулить, обжирається, а в мене кишки дрібушечку витанцьовують, їсти хочу, аж у голові макітриться.

Ткаченко бере приятеля за руку.

— Ходімо в місто. Я маю рубель, щось перехавкнемо.

— Ні, Матюшо, давай трохи поспимо або перекинемось у святці, потім пообідаємо, а надвечір заглянемо до трактиру.

— Хай буде по-твоєму.

Вони обнялися й поплентали в інший бік подвір'я, а Грабовський та Бодяк знову взялися до діла. Тепер роль екзаменатора виконував уже Павло.

— Перша заповідь блаженства?

— Блаженні нищії духом, яко тих єсть царствіє небесне.

...Черговий по кухні гукнув на обід. Скоро подвір'я спорожніло — все училище зібралося в їдальні. Інспектор проказував молитву, а учні хором повторювали:

— Отче наш, іже єси на небесах, да святиться ім'я твоє; да прийде царство твоє; да буде воля твоя, яко на небесі і на землі: хліб наш насущний даждь нам днесь...

11

Першим привітав його на рідному подвір'ї Кундель радісним скавчанням. Підвівся, крутнув зареп'яшеним хвостом і пішов назустріч.

— Ну, старенький, як поживаєш?

Пес став передніми лапами йому на груди.

— Скучив?

З садка вибігли Михайло й Марійка, за ними дрібуляв Тишко.

— Павло! Павло! — гукали навперебій. — Приїхав!

Захопив їх разом в обійми, поцілував у голівки, потім узяв Тишка на руки і поніс до хати.

У хаті ніякої обнови не побачив. Усе було, як і раніш, — образи, стіл, лава, ліжко, відро з водою, накрите дерев'яним кружечком, горщик на припічку.

Глянув на полицю під стелею й зітхнув — там жодної хлібини.

— Їсти хочете? — запитав.

— Ми їли вишні, — похвалився Михайлик. — Зараз тобі теж принесу. — І вихопився з хати.

Марійка і Тишко не зводили очей з старшого брата — чекали гостинців. Дав їм по грудочці цукру, який приберіг, не пивши чаю цілий тиждень.

— А це Михайликові, — витягнув з торбинки чорну дощечку.

— Нащо вона Михайликові? — спитала Марійка.

— На ній пишуть.

— Чим?

— Оцією штукою, — вийняв темно-сіру паличку. — Називається грифелем.

— А мені можна написати?

— Спробуй.

У хату забіг Михайло, несучи повний підситок м'ясистих вишень.

Павло їв ягоди і згадував охтирські садки, що завжди вабили очі. Деякі бурсаки шастали по тих садках, не раз кликали з собою Павла, але він не ходив і стримував Степана Бодяка.

— Де мама, Олеся?

— На роботі в старосільського пана, картоплю підгортають.

Прийшли додому Ксеня Григорівна разом з дочкою по заході сонця.

Мати глянула на Павла і журно похитала головою.

— Ох і вимучили ж тебе, синку!

Павло тільки знизав зніяковіло плечима.

— Може, хворів?

— Ні. Іспити готував.

У хату ступив Кузьма Одновухий.

— А то вже так, — ствердив. — Кажуть: без муки нема науки... Перейшов з класу в клас?

— Перейшов.

— Колупаїв теж?

— Залишився на повторний.

— Чому?

— Не хотів учити. На першому ж іспиті заробив нуль, а потім й інші пішли шкереберть.

— Лихий не вхопить його, — кинула Олеся, що поралася біля печі. — Бачила його вчора — така мордяка, хоч цуценят бий. Йому потрібне те вчення, як свині музики.

— А Любинський перейшов у третій клас? — питає Ксеня Григорівна.

— Ні.

— Він же нахвалявся тобі, що смотритель усе зробить.

— Може б, і зробив, та смотрителя перед іспитами забрали з училища...

— А як наш Бодяк? — цікавиться Кузьма долею свого односельчанина.

— Теж перейшов по першому розряду.

— Що то значить?

— З найвищими оцінками.

— А ти ж з якими?

— Ми обидва. Разом учили, разом...

— Молодці. Заганяйте дуків на слизьке, може, й нам прийде полегкість від вас, молодих. А що думаєш робити на вакаціях?

— Не знаю. В дядька Івана є всі підпасичі?

— Є. Ті, які ще весною найнялися. Може, підеш до мене погоничем на оранку?

Втрутилася Ксеня Григорівна:

— Хай трохи спочине, сил набереться.

— Думалось...

— Добре, — каже Павло. — Піду. Завтра ж.

— Тобою ж, синку, вітер колише.

— На полі поправлюся.

— Такий, як батько, впертий...

Толока в старосільського пана велика: ширина її гін на двоє, а в довжину й кінця не видно — аж ген-ген побігла через видолинок, де пасеться череда. Кажуть, десятин за тридцять сягає. Для шести плугів, що зараз ведуть борозни, діла тут вистачить десь на півмісяця.

— Що ж, дядьку, робитимемо, коли виоремо цю толоку? — клопочеться Павло, підганяючи волів, які ліниво поскрипують ярмами.

Кузьма збив істиком жмут бур'яну з чересла, уперся в чепіги, переорюючи огріх, залишений переднім плугатарем, виплюнув недокурок.