— На сьогодні ви мали вивчити третій стовпчик таблиці множення. Першим проказує Килавчук.
Почав Гаврик жваво і впевнено:
— Штирижди один — штири, штирижди два...
— Не штирижди, а чотирижди, — підправив учитель.
— Не штирижди, а чотирижди, — повторив Килавчук і продовжив: — Штирижди три — дванадцять, штирижди штири...
І запнувся.
— Допоможи, Грабовський.
— Шістнадцять.
— Вірно. Продовжуй, Грабовський.
— Чотирижди п'ять — двадцять, чотирижди шість — двадцять чотири, чотирижди сім...
— Досить. Сідай. Чому ж Килавчук нетвердо засвоїв?
За Гаврика відповів цензор:
— Увечері в корпусі не було світла.
— Але ж Грабовський вивчив.
— Грабовський знає всю таблицю і навіть чотири дії.
— Справді?
Павло підвівся.
— Знаю.
— Проказуй останній стовпчик...
— Дев'ять на один — дев'ять, дев'ять на два — вісімнадцять.
— Знизу догори.
— Дев'ять на десять — дев'яносто, дев'ять на дев'ять — вісімдесят один.
— Шостий рядок.
— Шостий? — перепитав Павло і мить подумав. — Знизу чи згори?
— Згори.
— Дев'ять на шість — п'ятдесят чотири.
Данило Петрович задоволене усміхнувся, а клас, що напружено стежив за Павловими відповідями, полегшено зітхнув.
— З якої школи до нас прийшов?
— Пушкарнянської.
— Хто там учителює?
— Вчителювала Оксана Петрівна, а тепер дяк Обухівський.
— Чому не в першому класі?
— Мати просили в перший, а смотритель...
Обличчя вчителя спохмурніло.
10
Після великодніх вакацій небо, осяяне лагідним весняним сонцем, поголубіло, садки зазеленіли. І духовне училище почало прокидатися після напівголодної і марудної зимової сплячки.
Згодом надтріснутий дзвоник оповістив кінець останнього уроку і настання тривожної пори перехідних та випускних іспитів. Спорожніли класи, заніміли гулкі коридори.
Помітно змінилося також бурсацьке товариство — стало рухливішим, моторнішим, клопіткішим. Скинуло з себе ватні пальта, бурки, свитки, кожушки, куцини, роззулося, заметляло довгими чубами. На своєкоштниках ряхтять легенькі штани й сорочки всіляких барв, а на казеннокоштних — з світло-сірої парусини.
Корпус цілими днями порожній-порожнісінький, через навстіж розчинені вікна видихає настояний за зиму сморід. Тепер там нема навіть найзапекліших ледацюг та картярів, котрі давно втратили надію перейти в наступний клас і не дуже сушать собі тим голову — з ранку до вечора блукають у містечку, тиняються на ярмарковому вигоні попід лавками, ятками, біля корчми. А ті, які ще мають таку надію, розлізлися, мов блощиці, по просторому подвір'ї, поскулювалися, гортають підручники, хрестоматії, лексикони. І бубонять, бубонять, бубонять:
— Аз, буки, веді... зело, люди, мисліте, рци...
Над головами Бодяка та Грабовського шелестить молодим листям липа, а вони вивіряють один одного перед завтрашнім іспитом. Зараз у ролі прискіпливого екзаменатора Степан. Він розгорнув тоненьку книжечку, суворо насупив брови.
— Які знаєш, братець, заповіді?
— Я знаю, — відповідає Павло голосно і бойовито, як належить бурсакові, — заповіді закону божія та заповіді блаженства.
— Вірно. Молодець, — хвалить екзаменатор, і його брови розгладжуються. — Скільки заповідей закону божія?
— Десять.
— А блаженства?
— Дев'ять.
— Превелебно. Давай першу заповідь закону божія.
— Аз єсьм господь бог твій: да не будуть тобі бозі іниї, развє мене.
— Тепер пояснюй. Аз?
— Я.
— Єсьм?
--— Є.
— Развє мене?
— Окрім мене.
— Розчудесно. Друга заповідь?
— Не сотвори собі кумира і всякого подобія, єліка на небесі горі, і єліка на землі низу, і єліка в водах під землею: да не поклонишися їм, не послужиш їм.
— Кумир?
— Кумир, або ідол, — зроблена з металу, каменю чи дерева подоба якогось вигаданого божества.
— Стань! — вигукнув сердито екзаменатор, і його брови знову наїжачились. — Не так.
— Чому?
— Не подоба, а ізображеніє.
— Це ж не вірно.
— Хай буде й не вірно, але в книжці написано — ізображеніє, а краще, братець, ніж у книжці, не скажеш.
— А-а-а, — засміявся Павло. — Ти справді точно копіюєш нашого спектора.
— Інакше не можна. Не я ж екзаменуватиму тебе, а комісія, а в комісії буде також спектор і отой грек.
— Отець Агафон?
— Так. А він, кажуть, жили витягує з бурсаків. Отже — тільки по книжці і слово в слово, буква в букву. Третя заповідь?
— Не приємли імені господа бога твоєго всує...
— Восьма?
— Не кради.
— Ясно, хоч усі крадуть.
— Цього в книжці не сказано.
— Треба б сказати, бо кожен силкується обікрасти свого ближнього. Наш смотритель, гомонять, нові сорочки й штани, призначені для учнів, пустив набік, а нас одягнув у торішні, старі й полатані. І не боїться кари божої. Ну, пішли далі. Заповідь дев'ята?
Але дев'яту заповідь Павло не встиг проказати, бо підійшли Любинський і Ткаченко. Обидва веселі, без книжок, зошитів, з вербовими прутиками в руках. Мугикають, передражнюючи малюків:
Аз, буки, хліба в руки.
Та на піч, та в куток.
Дайте хліба ще шматок,
Щоб нажертись до розпуки.
— Риєте город науки? — питає Грицько.
— Потроху.
— Рийте, дурні, рийте, скорше рила позатуплюються. Хочете стати розумнішими за всіх? А дзуськи. Один спробував. Був такий Сазон Куць. Завжди йшов першим. Четвертий клас кінчав. Уже наставився поцупити зразу все — і атестат, і похвальний лист, і промоцію.
— Промоцію?
— Така бомага. Ще важливіша, ніж похвальний лист. Ніби рекомендація в семінарію. Щоб, значить, приймали безпремінно, не дуже допитуючись — з нього, мовляв, вийде колись не лише ритор чи філософ, а й богослов.
— Це хто?
— Дідько їх знає. Кажуть, є такі в семінарії. От, значить, і Сазон силкувався доскочити їх. Не вийшло. На випускних іспитах зарізали.
— Зарізали?
— Не насправді, а запитаннями. Він ніби не мав наравственої зрєлості.
— Як це?
— Значить, не наравився їм, то й забили його всілякими питаннями і залишили на повторний. Не витримав того Куць та й врізав дуба від розриву серця зразу ж по екзамені з богословія. Отож дивіться, хлопці. І пам'ятайте: блажен тільки той, кого обрящет бдяща. Не напинайтесь, єпіскопами все їдно не станете. Що зубрите?
— Зараз переходимо до заповідей блаженства, — відповів Бодяк. — Слухай, Грицю, ти вже давно в училищі. Поясни нам дев'яту заповідь блаженства.
— Яку?