— Милі друзі, — почав, ледве стримуючи хвилювання. — Хочу перш за все сказати, що Микола Олександрович завів вас в оману щодо моїх скромних літературних спроб і моєї ролі в організації протесту... Все це він занадто перебільшив.
— От тобі й маєш! — розвів руками Ожигов. — Адже тут є живі свідки, і на суді ти, Павле, говорив, що не тільки писав нашу відозву, а й розсилав її сам і що відповідальність за неї повністю береш на себе. Було таке?
— Було! — разом потвердили Улановська, Новаковська і Краніхфельд.
Довкола столу знову пролунали гарячі оплески. Але тепер вони не сковували, а підбадьорювали Грабовського:
— А хіба ти, Миколо, ти, Евеліно, ти, Вітю, та наш покійний Володимир Іванович не так само говорили, намагаючись зменшити кару для інших? Не будемо зараз вимірювати й порівнювати наші заслуги. Хочу сказати інше. Мене, як і моїх товаришів, глибоко зворушила. та велика й душевна увага, якою оточили нас тут. І не лише в гостинній господі Миколи Олексійовича.
Він якусь мить помовчав і продовжив:
— У нас ще вчора жевріла надія, що губернатор дозволить нам залишитися в Якутську, жити разом з вами. Але сьогодні вона лопнула, як мильна бульбашка, бо нам уже оголосили місце поселення: я, Віктор Павлович, Евеліна Людвигівна — на Вілюйщині, а Микола Олександрович і Софія Юхимівна — на Верхоянщині. На наші домагання не зважили: не дозволили усім п'ятьом мешкати вкупі. Отже, розлука неминуча, вона скоро настане. Одначе тим, хто ще зараз вершить наші долі, доведеться переконатись, що роз'єднати нас їм не вдалося і ніколи не вдасться: навіть перебуваючи в різних місцях, за сотні, за тисячі верст одне від одного, наші серця завжди будуть разом. І в цьому наша сила, запорука того, що хай не завтра, не післязавтра, хай пізніше, але ми таки переможемо. Давайте ж вип'ємо за безсмертя тих, які чесно полягли на тернистих дорогах людського поступу, за торжество добра над злом.
До своєї чарки Грабовський тільки пригубився. Це завважив Костюрін, який сидів ліворуч від нього.
— То вже не діло, — нахилився до вуха Грабовського. — Ви й попереднього разу не підтримали компанію, але зараз, виголосивши такий тост, ухилятися не личить.
— Ні, Вікторе Федоровичу, я не ухиляюсь, проте випити не можу. Спиртного взагалі не вживаю, як і не палю.
— Це така ваша релігія?
— Зовсім не релігія, а так уже склалося. Колись палив, іноді міг також випити чарку. Але ж я майже вісім років просидів у тюрмах і ні від кого передач не мав, крім хіба що від сестри й брата в Харкові. Де ж би мав діставати тютюн чи горілку? Довелося просто відучити себе, і зробити це було не важко. Ну, а зараз, при моїй хворобі, зайва краплина спиртного або навіть запах цигаркового диму завдають мені таких мук, що бодай і не згадувати.
— Даруйте за недоречний жарт. Я, власне, хотів про інше. Маю до вас прохання. Термін мого заслання тут скоро закінчується. Думаю їхати звідси в Тобольськ і взятися там за редагування газети "Сибирский листок", офіційним видавцем якої числитиметься моя дружина. Хочу просити вашої згоди, щоб ви, живучи на Вілюйщині, були нашим постійним кореспондентом. Як дивитесь на це?
— Можу лише подякувати за увагу і постараюсь задовольнити прохання. Вас, очевидно, цікавитимуть насамперед місцеві матеріали?
— Звичайно, однак не тільки вони, а й інші, в тому числі й літературні.
6
Діла не бракувало всім. Але найбільш мала його Василина Марківна. Бо вже її пожильцям видали в управлінні гроші на дорогу. Повернувшись з того триклятого управління додому, довго радилися, як приготуватися в дорогу, але нічого з тієї ради не виходило. Та й не диво — молоді, зелені, хіба вони знаються на цьому. От і довелося Василині Марківні взяти весь клопіт на свою голову. Та й клопіт не малий. Грошей тих мов кіт наплакав, а стільки ж усього треба — і харчів, і одежі, і всілякого припасу. Мандрівка — не рідна тітонька, не пригріє, не нагодує. Всі озуті й одягнуті абияк, а їхати ж який світ. Торік її Клим возив одного монастирівця і розказував: туди верстов сімсот, станції одна від одної далеко, а на них нічогісінько не розживешся.
Василина Марківна добре бачить, чого кому найнагальніш потрібно, бо ж за ці два тижні, що живуть у неї, звиклася з ними, наче з рідними, і придивилася. Он на Вікторові шапчина зовсім міленька, немовби покришка, вух не прикриває, а в Миколи тільки й слава, що є рукавиці: вони брезентові і без підкладки, де там теплу затриматися. У Софії комір куценький, на Евеліні валянки ледве дихають.
Але ці четверо хоч, дякувати богові, здорові. Особливо болить її душа за Павла. Дивіться ж бо: наймолодший серед них, всього двадцять сім років має, а вже сухотнявий і серцем недужий. Йому б про таку дорогу доброго кожуха і повстяків, а він напівголий. Де того всього візьмеш? Як би зараз знадобилися оті теплі Климові штани, але ж Клим забрав їх з собою. Чи, може, дати свою кожушину? Так у чому ж самій залишитися, коли вся одежа уже в улусі? І так пече, і так гаряче.
А про те, щоб з цієї мізерії, яку дали в управлінні, вигадати якось на кожух, нема що й думати. Он сьогодні ярмаркували разом з Евеліною та Софією: купили три пуди житнього борошна, пуд риби, півпуда яловичини, десять фунтів коров'ячого масла, три ворки сиру, кілька кварт ягід, бо ж треба щось і до від'їзду їсти, і на дорогу насушити сухарів, спекти пирогів. Коли оглянулися на гроші — в очах потемніло. Утрьох знову перелічили витрати, все зійшлося копійка в копійку, а гаманець майже порожній. От тобі і Павлів кожух, і Вікторова шапка, і Евелінині валянки, і Миколині рукавиці. Як то кажуть, купило притупило. Але Павла так відпустити не можна — не доїде, загине хлопець дорогою. Хай тут дівчата самі завдають розчину, а вона, Василина Марківна, сходить до Віташевських, Гаврилових і побалакає з ними про Павла...
***
Ще й не розвиднілося добре, а в подвір'ї Василини Марківни було вже людно й гамірно. Віташевський і Ожигов виносили з сіней скриньки, валізи, мішки з сухарями і складали біля воріт. Там же Костюрін сторцював в'язанки книжок, а Гаврилов і Краніхфельд витріпували коло дровітні ведмежу шкуру. Вікторові, видно, так і не пощастило замінити свою мілку шапку, але тепер у нього за плечима чорнів добрячий башлик, і, може, тому він задоволене посміхався.