Було це чотири роки тому. Тоді Зубрилов мандрував по Вілюйщині, записуючи з народних уст олонхо — епос якутів. Заїхав також у Вілюйськ. Ночуючи в Семена Єгорова, побачив у його юрті цю голову і запитав, звідкіля він роздобув. Хазяїн і каже: знайшов, копаючи яму під весняну земляну симу . І тієї самої миті зароїлася в Зубрилова думка про музей. Захоплений нею, всю ніч не спав, а коли вранці висловив ту думку Єгорову, той подарував йому голову: мені вона, мовляв, без надоби, а там служитиме доброму ділові. Ну, Зубрилов, звісно, забрав.
Заїздив тоді в Мархінський, Батурський, Намський та інші улуси і скрізь, де тільки випадала нагода, вів мову про майбутній музей, а голову показував, як свідчення того, що заснування музею вже почалося. Люди відгукувались гаряче і не скупилися. Тоді він привіз у Якутськ близько сотні дрібних речей — хатній посуд, мінерали, вироби з кісток, дерева, каменю й слюди.
— Багато допомогли й наші засланці, а надто Віктор Федорович та Микола Олексійович.
— То вже зайве говорите, — зашарівся Костюрін.
— Чому ж, Вікторе Федоровичу? Зовсім не зайве, — наполягав Зубрилов. — А пригадуєте, як ви з Миколою Олексійовичем захопилися, коли я звірив вам свою ідею, як самі ходили до людей і збільшили кількість експонатів на одну чверть? Не відпирайтеся... Бачу, бачу, — звернувся вже до балаганців, — як Віктор Федорович та Микола Олексійович люблять наш музей. Хоч і не служать у нас а щодня заходять. І майже кожного разу не з порожніми руками. Ану, Вікторе Федоровичу, виверніть-но свої кишені, покажіть, що принесли.
— Нічого особливого, — поморщився Костюрін і простягнув консерваторові срібне стремено. — Це від старовинного якутського сідла.
— От бачите, — ще більше запалився Зубрилов, милуючись новим подарунком. — Спасибі. А хіба ж, скажіть, без вас та Миколи Олексійовича я придбав би оту модель?
— Не поспішайте, — посміхнувся Костюрін. — Ви ще її не придбали.
— Еге, не придбали, але тепер, здається, вже вирішено.
Зубрилов не може стриматись, щоб не розповісти відвідувачам про новий експонат, яким скоро має поповнитися музей.
Є тут в одних людей, виточена ще їх покійним дідом, модель старовинного острога, одна з башт якого ще й досі височить на околиці міста. Тій моделі навіть важко скласти ціну, бо в ній, можна сказати без перебільшення, геніально виявилася висока обдарованість і майстерність якутів у різьбі по кістці. Вдумайтеся лише: вся вона зроблена з кістки у формі квадрата, рамена якого мають не менше по півтора аршина. В кожному кутку і посередині рамен, що являють собою фортечні стіни, — башти, яких аж вісім. І все це вирізьблено так тонко, з таким умінням і любов'ю, що дивишся на нього, як на нерукотворне чудо. Якого терпіння, якої наполегливості, скільки зусиль треба було, щоб довести все те до такої дивовижної досконалості І
— От вам і дикі племена, інородці, як обзивають царські чиновники якутів, евенків, чукчів, юкагірів та інші народи Далекої Півночі. Ні, я не спинюсь ні перед чим, а та модель таки стоятиме тут. Бо так мислю собі: кожен з нас, потрапивши в силу лихих обставин сюди, повинен зробити щось корисне для людей, для цього багатого, а водночас і дуже бідного краю. Тіснота в нас, як самі бачите, величезна.
— А як же з будинком Монастирьова? — запитав Ожигов.
— Ви вже знаєте про наш задум?
— Микола Олексійович розповідав.
— Задум гарний, та нема пуття, — зітхнув Зубрилов. — Здається, нічого з того не вийде. От хай скаже Віктор Федорович, скільки ми оббивали пороги в обласному та міському управліннях, але все марно. Не хочуть і слухати, навіть сердяться, коли заводиш мову про те. Обіцяють виділити тут нам ще одну кімнату. Ну, та хоча б уже це…
5
Людей зібралося до Віташевських чималенько. То були все політичні засланці, а також дві якутські родини — сусіди господарів. Декого з них балаганці вже знали, але більшість бачили вперше.
Слухаючи розмови, жарти, що лунали звідусіль, Грабовський крадькома розглядав наймолодшу серед гостей пару, що сиділа з протилежного боку столу і не брала участі в спільній балачці. Це, як виявилося, були Гаврилови, найближчі приятелі Віташевських. Він — худенький, з клинцюватими залисинами, гострими рудуватими вусиками і надміру блідий. Вона йому ніби й не під пару, бо повна молодечої сили, наче розквітла троянда, і чимсь нагадує Сигиду. Чим саме — не можна й збагнути. Адже зовні вони зовсім не схожі одна на одну: та була смаглявою, з волошковими очима і світлим волоссям; у цієї лице біле, аж просвічується, неначе тонкий порцелян, коси чорні-чорні, а брови ще чорніші і з яскравим відблиском. О, либонь, нарешті уловив — їх споріднюють очі, і не кольором, ні, а тією глибиною, якій, здається, кінця-краю нема. Невже й ця, як покійна Надія, політичний борець, присвятила себе великій справі?
Роздуми Грабовського перебив господар дому, певно, й не відаючи того.
— Дорогі гості, — підняв він чару. — Велике вам спасибі за те, що завітали до нашої хати і зігріли її своєю ласкою. Дозволю собі від усього тутешнього заслання сердечно привітати тих, які слідом за монастирівцями піднесли голос протесту проти самодержавної деспотії і за це зазнали тяжкої кари. Славні балаганці, ваш мужній приклад запалив сміливістю мільйони сердець на боротьбу за волю. Наслідки ваших безстрашних дій особливо добре відчули ми тут. Доти нічим не обмежені, свавільні й нахабні, тутешні поліцейські власті, довідавшись про ваш протест, про той розголос, якого він набрав не лише в Росії, а й за кордоном, ураз принишкли. Ми вільніше дихнули і цим завдячуємо насамперед вам.
На знак згоди з господарем всі гості підвелися.
— Тепер слово за іменинниками, — подав голос Олекса Макаревський.
Балаганці перезирнулися. Краніхфельд недвозначно наступив під столом на ногу Грабовському, а Ожигов, запеклий противник будь-яких таємниць, сказав:
— Це ми доручаємо Павлові Арсеновичу. Він у нас — поет, мастак на промови, а до того ж був ініціатором і натхненником нашого протесту.
Його мову заглушили дружні оплески. Від них Грабовський розгубився. Почував себе до того скованим, що насилу одірвався від стільця.