Пилип не збрехав і не забарився. Він сказав Лейбі й умовився...
— Коло ріцки мозна... тільки не близько од млинів! — сказав Лейба.— Та цуєс: сцоб мені оберезно!
Днів через два на вулиці хлопці порадували дівчат доброю звісткою! Лейба дозволив коло річки Купала справляти.
— А взяв що? — питають цікаві дівчата.
— Рубля зірвав, бісів жид! — крикнув хтось із хлопців. А проте всі зраділи, а найбільше дівчата. Кожна давно
вже голубила про себе думку, що ось коли вона загадає! Чи піде заміж цього року?.. Як бути їй з милим у парі чи ні!.. Як швидко вона вмре чи поживе ще на світі? Ціла низка питань, цілий рій солодких надій, цілий оберемок нерозгаданих дум... А клопоту?.. І коли б годинкою на Купала держало, щоб дощу не було!.. І що його на себе взяти, щоб ні душно, ні холодно вночі!.. І коли б довелося скакати через огонь з тим, а не з тим у парі!.. От, коли б Лейба човна дав, погуляли б на річці!! За такими думками мало хто з дівчат і спав тої ночі.
У день на Купала, зрана попоравшись, вся молодь рушила з села. Парубки в луг — на Маринку гілля ламати, дівчата на поле та луки — квіток збирати, вінки вити...
Заголосила, заспівала вся околиця... Село з гори слухає та усміхається: як його молоднеча виспівує!
Цілий божий день бродили дівчата по полях та лугах, збирали сокирки, васильки, рожу, волошки, петрові батоги й на обніжках наривали пахучого чебрецю. Надвечір, вертаючись додому, кожна несла в руках цілий сніп усяких квіток та ще й голова заквітчана. Інші там же, сидячи на обніжках, поназвивали собі вінків, понакладали на голови і, як ті русалки, у вінках, то поринали, то виринали поміж буйними житами, ярою пшеницею...
З піснями вони стріли день; піснями його проводили; з піснями верталися назад у село, зійшовшися докупи. Голосно ті чарівничі співи піднімаються вгору; довго носяться на широкому просторі й осідають тихою луною аж під зеленим лугом...
Парубки, почувши з лугу дівоцькі голоси, вийшли на луку. Бачать — дівчата напрямились у село. Вони й собі знялися разом. З величезними гілляками в руках, порозпускавши його, мов корогви, над головами, двинули вони з піснями навперейми дівчатам.
З одного боку — ляск та писк тонких голосів, цілі оберемки квіток та вінків, ряботиння плахот, керсеток, шитих та мережаних сорочок... А з другого — цілий густий ліс гілля, і липини, і кленини, і чорнокленини, реве густими басами, а між гіллям сивіють смушеві шапки, чорніють ягнячі свитки, синіють китаєві штани... Все це гукає, кричить — аж похлинається, аж з сили вибивається! Давно вже село не чуло такого гуку та співу. Сонце косими вечірніми парусами накриває людські оселі, а вони згори аж усміхаються... Не знать тільки, чи прощальному сонячному світлу, чи привітному молодечому співові?
— Дівчата! Он — парубки!.. А нуте, хто швидше до гори дійде.
І дівчата, наче не примітили парубків, не перериваючи пісні, налягли на ноги. Парубки, углядівши, що дівчата приспішили, собі участили ходу! Заквітчана нива тікає, а зелений ліс — слідом за нею; заквітчана нива от-от добігає до гори, а зелений ліс — уже й тута... Та й збіглися разом. Пісня, мов перерубана, стихла.
— Здорові! — гукнули парубки.
— Здорові! — привіталися дівчата.— Та й молодці ж ви, що такого нам гіллячка наламали! — І кинулися до хлопців гілля брати.
— Куди ви?.. Не для вас зачиналося! — однімають ті.
— Не для вас!..
— А для кого ж? Коли так, то ось же вам.
Ой, на улиці-купайлиці Наші хлопці-недбайлиці: Якби вони дбали,
То нам би й гіллячка наламали!..—
затягла хороша поводарка Марія.
— Не нам, хлопці, гілля?.. То й не треба,— каже Горпина.— Ми зробимо собі свою Маринку... Та вже ж і вберемо та уквітчаємо її! А вам, коли так — дзуски!
— Та нате вже, нате,— утішають хлопці.
— Ти мені, Хведоре!..— гукає Марія.
— А мені Сидір... Чуєш, Сидоре!..— каже Пріська.
— Пилипе! Пилипе!.. Мені гілечку! — благає некрасива Горпина.
І дівчата прожогом кинулися до хлопців гілля розбирати.
Гілля зашуміло, переходячи з рук у руки, немов його вітром загойдало. Дівчата мерщій хапали гілляки і бігли з ними на гору, гукаючи:
— Ось наша Маринка! Ось наша Маринка!.. Ходім швидше Маринку вбирати!
А навздогін їм другі:
— Ця краща буде, рясніша. Хай це буде наша Маринка!
Дівчата не довго побули на селі. Одна забігала додому, щоб тільки довідатися, що там діється, та нарвати ще й на городі квіток — і м'яти, і чорнобривців, і пахучого кануперу, любистку... Та вскочила в хату, щоб переодягтись. Незабаром усі вони зійшлися у двір до Марії Педьківни, щоб гуртом прибирати Маринку. Ось уже устромлена в землю здоровенна гілляка чорнокленини. Дівчата прийнялися її квітчати. Кожна прикладала своїх рук, свого зілля, своїх квіток. Незабаром Маринка зовсім готова. Дівчата рушили з села. Марія, як поводарка, несла в руках, мов корогов, розкидясту гілку чорнокленини, уквітчану пишно квітками, перевиту стьожками, прибрану у вінки та намисто... Немов яке боговище, дівчата обступили кругом ту Маринку й бережно виносили на луг до річки, куди хлопці тим часом зносили солому.
Там, на зеленій та рівній полянці, устромили вони свою святощ і заходилися ще більше квітчати.
— Цур же, хлопці, не красти нашої Маринки, поки ми приберемо Купала! — просять дівчата парубків, помітивши, що ті вже скоса поглядають на їхню Маринку.
Горобцева Горпина вхопила куль соломи, поставила проти Маринки:
— Ану, повертайсь!
— Дівчата! Купала вбирати!
Дівчата підступили. Де не взялась біла сорочка, зверху увесь куль покриває. Ось чиясь рука просунулася, замість голови насаджує круглий кім'як зеленого споришу. Одна дівка завиває його платочком, і другі заквітчують квітками, наче молоду перед вінцем; хтось на шию чіпляє намисто; хтось підперізує червону запаску здоровим вінком із рожі, з васильків, з гвоздиків, волошків і обвиває, щоб держався, довгими та гнучкими Петровими батогами... Чоловіча постать готова. Кинулись до рук. Одна пхає в рукав в'язанки соломи; та розтопирює руки; ця піддержує, щоб не впав той Купало.