А Лейба ночей недосипає — так поспішає млини кінчати, пустку підробляти!
Незадовго перед зеленою неділею пустили ті млини в роботу. Зашуміло шестеро коліс, зарипіли нові вали, запищали снасті, застукали товчаки в ступах... Все село збіглося дивитися на ту диковину. Вода на лотоках забулькотала, загула, забурчала і, розбиваючись в бризки, стрімголов летіла через колеса назад у річку, шумувала, пінилась у ковбані і прудко тікала од млинів, наче перелякалась цього невиданого страховища...
Млини пішли... Пан радий... Лейба ще радніший... Швидко він перебрався сам у млини жити, поки кінчали й розширяли пустку. А після зелених свят красноярці перевезли з Вовчої і Лейбову Сурку, і Лейбині діти, і все його добро. Отак оселився Лейба у Красноярці та незабаром і шинок завів. Колись розвалювана, пустка роздалась, розширилась на обидва боки — на одній половині сам Лейба живе, а на другій — шинок. Хто не приїде на млини, не минає Лейбового шинку. Інший як буває зав'язне — і днів зо два забариться. У шинку ж Лейби і страва, і горілка: можна поснідати, пообідати, повечеряти добре. На млини з'їжджаються зо всієї околиці... там і людей наслухаєшся, і сам поговориш...
Там можна і купити, і продати... Людей там іноді більше, ніж у церкві під свято. Та й Лейба жид зручний, і його Сурка не горда — скупенька трошки: вже що не процінує, то ні!.. А проте чи хліба продати, чи курей або качок, чи яйця... "на красноярські млини" — Лейба все те скуповує; приймає, а потім везе в город на продаж.
За Лейби спершу мов трохи полегшало красноярцям і за воду. За пана було: жени скотину аж до болота, з річки й не думай напувати — штраф! А за Лейби нижче греблі хоч всю річку випий, тільки щоб весною послухав греблю гатити... Селяни й на те згодні. Хоч і крьчить, було, Грицько Коваль, що через греблю ту колись прийдеться іти за водою, та громада не дуже йому потурає: "То він злий за свою кузню, що вода залила!"
II
Тихо та красно опускається сонце за Красноярську гору. Його блискуче та ясне кружало дедалі мов наливається кров'ю або поринає в червоногарячі хвилі якогось далекого моря... Ось уже й чорна тінь упала з гір на долину, прикрила стиха річку, перемежала зелені луки темними поясами. Під лугом наче хто розіклав купи багаття: то чисті плеса на болоті прищуть та грають останнім сонячним світлом. По луках, на низині, по балках якось сизо закуріло, задиміло... Не знать, чи то курява повисла над ними, чи туман піднімався вгору...
Село на все те дивилося згори — любувалося... Само воно, залите жовтогарячим світлом, уже збиралось на покій. По городах хазяйки скликали курей, качок; загонили з річки гусей; скотина ревла, поспішаючи з череди додому, друга, робоча, грузько вилазила з дворів і прямувала до водопою... Село стиха гомоніло, щоб на ніч зовсім замовкнути.
А що ж то в царині за гук та крик такий?..
Доноситься голосна дівоцька пісня; озивається до неї парубоцький викрик... То красноярська молодь збирається своє свято святкувати — одбувати Купала
Ще за тиждень, було, гомону та клопоту на вулиці: де цього року справляти Купала? На майдані за селом не можна, щоб — борони боже! — часом не наробити пожежі... Йти до болота далеко... От якби на річці? А чи попустить то жид Лейба?..
— Як ви думаєте, хлопці,— питають дівчата,— не заборонить Лейба?
— Попитайсь! — чутно Хведорів неймовірний голос.
— Попитайся?! — перекривила його Марія.— Хіба нам личить іти питатись до жида?.. Скажуть ще: дівка у шинок ходить... То вже ваше діло...
— А коли проклятий парх не схоче? — сказав хтось із парубків...
— То поступіться йому чим... Добре?
— Гаразд,— кажуть хлопці.
— Тільки вже коли святкувати Купала, то як слід святкувати,— запобігає зарані Хведір.— Щоб усе село, вся молодь! Накладемо страшенне вогнище... Хай пан із жидом з тої гори позавидують, як наша челядь гуляє!.. Правда, дівчата?
— Правда, правда! — загомоніло разом скільки тонких голосів.
— А вже ж ми вам, дівчата, і гіллячка важкого на Маринку 2 добудемо! — хваляться хлопці.
— Я осиковий кілок принесу,— жартує Хведір.
— У голову собі забий! — одрізала Марія Педьківна, гостра на язик.
— Тю-ю!.. навіжена! То ж тільки упирякам... А я не упир,— каже Хведір.
— А ми почім знаємо!.. Може, ти справжній вовкулака.
— Хіба й пожартувати не можна?! — пом'якшав Хведір.— Вона дума — справді... Ні! Я вже для тебе таку гілечку молодого кленка в панському лісі вирубаю, що аж сміється! — обіцяє Хведір, з якогось часу непевний до Марії.
— Оце так! За це спасибі,— щебече та.— Так би й давно... А то кілок з осичини!..
— А ми тую гілечку так уквітчаємо, приберемо в намисто, стьожками, що всі хлопці задивляться на неї, як на писану панну! — хвалиться Горобцева Горпина, круглолиця, кирпата, некрасива дівчина.
— Що ж там — гілечка?.. Є на що дивитись! — уставив Пилип Моторний, Лейбин кучер.— Хочете, дівчата, я вам найтовщого дуба з панського лісу приволочу? Хочете? Всього одним один зостався такий, а то Лейба всі на вали вирубав...
— Повісишся на ньому! — регоче хороша Марія.
— Разом з тобою, моя галочко, хоч зараз! — згоджується Пилип і поспішає козирем до Марії.
— Прийдеться тобі, Пилипе, самому висіти, бо Марію Хведір здійме,— укольнув хтось Пилипа та разом і Хведора з Марією.
— Та ні!.. Його Лейба здійме,— ущипнув з обидою Хведір.— Нікому буде на базар птиці везти — він і здійме!
Всі зареготались. Пилип спік рака.
— Ти б лучче, Пилипе, ніж товстого дуба нам з лісу волочити, та випрохав у Лейби, щоб позволив на річці Купала справляти,— обізвалася Марія, клопочучися найбільше про Купала.
— А справді, Пилипе! — обернулись хлопці.
— Та добре... Я скажу йому... Ну ж як гемонське вухо заартачиться?
— То поступи вже йому там що: ми вже складемося,— одказали парубки...