Олександр Іванович тихо торкнувся ліктя візника. Ще раз почулося: "Ana, ana!" — і коні рушили.
Коли віз м'яко покотився по автотрасі, мати витерла краєчком хустки сльози і полегшено зітхнула. Тепер і Для неї все скінчилося. Жаль було доброї узбецької душі, жаль дуже й онука, навіть невістки стало їй жаль. Хоч і потерпілася стара від неї, не приведи, Господи, нікому такого зазнати, та не зичила вона невістці лиха. Ні, ні! Хай обмине її лиха година, хай живе вона в злагоді та любові з її Сашком і хай не затьмаряться їм їхні літа без неї. Бо таки, хоч яка не є там, а все ж — мати його дитини і жінка йому. Хай!.. І стара приязно посміхнулася наостанку й невістці. Живіть з миром, будьте щасливі всі! Прощайте!.. І вона попрощалася і з невеселим домом свого сина, і з тим двором, де вона розмовляла з Жучкою, і з улицею, якою ходила на базар у супроводі Жучки. Тільки про сина їй важко було думати: як то йому буде без неї?.. Та що ж діяти, коли так сталося!.. Стара чула, що життя вже витікає з неї, і душа її ледве держиться в безсилому, обважнілому тілі. Доки могла вона, стара мати, робила на свого Сашка, а це вже одробила-ся!.. Якби смерть одвернулася тепер від неї, — вона була б уже синові не в пригоді, а на перешкоді. Борони її, Боже, від такої біди! Та смерть уже сиділа поруч неї на возі і їхала з нею в останню путь. Смерть уже звільняла стару від її земних обов'язків, і старій від того було легко на душі. Вона не думала ні про свою хворобу, ні про операцію, їй і не вірилося навіть, що вона поїде ще до якогось сибірського Томська. По що?.. Ні, вона їде з сином на ту далеку, святу землю, де вона народилася, де сплять вічним сном її батьки й прадіди, де годиться і їй схилити свою голову...
З тої ночі, як почула, що Жучка виє у дворі, вона вже знала, що не топтати їй довго рясту на цій землі. То смерть, що шукала її в Переяславі, дочвалала-таки й сюди і це вже підійшла до двору. Та не дано людині живими очима бачити її, тільки собака, тільки Жучка, чула її підступні кроки і тому вила ночами...
Ну що ж, прийшла смерть, то вже не одвернути її, не вблагати, не відступитись від неї!.. Не сполошило це старої і не стурбувало. Все на світі родиться, щоб процвісти, зів'янути й умерти. І людина, і тварина, і рослина — всі помруть, а на їх місце народяться інші, щоб і собі колись померти теж. Чи ж диво!.. Не те бентежило стару. Інше. Де ж то, в яку землю покладуть її, як вона навіки склепить свої очі?.. Хоч і вкоренився тут її єдиний син, якого над усе любила вона в житті, хоч і влаштувався він ніби добре на цій азійській землі і шанували його тут, хоч і люди тутешні, як пізнала вона їх, були привітні, а деякі то й дуже хороші, та все ж — не її рідний край. І земля тутешня — така чудна, що в ній і грядку лопатою не скопаєш, а треба довбати її важким кетменем — мовби сапкою кропиву з лободою виполюєш. Та й дуже вже тужила влітку ця спечена сонцем, спрагла земля, а з нею і стара — по теплому літньому дощику з лунким громом і радісною веселкою, як бувало ото в Переяславі, де упреться веселка одним кінцем у Трубай-ло, а другим аж у Дніпро і позичає в них живодайну воду на свої пишні барви... Ні, не хотілося лягати старій у цю суху, глинясту землю на вічний сон!..
Вони проїхали повз стару мечеть з струнким, високим мінаретом, на якому ще й досі зберігся, як зрізайий ніготь, тонкий металевий півмісяць-молодик. І старій пригадалось, яким дивним видалося їй усе навкруги, коли два роки тому вона, приїхавши сюди, вперше побачила цю магометанську церкву, а недалеко від неї — діда в чалмі. Чисто тобі в Туреччині опинилася!.. І зненацька здалося тоді їй, що це не на Узбеччину принесло її до свого сина віку доживати, а то в Полтаві чи навіть у самому Києві сидить вона в театрі з своїм покійним чоловіком і дивиться виставу "Запорожець за Дунаєм". Ось проїдуть вони ще одну-дві вулиці, і вона побачить між тими турками і козаків у червоних жупанах, а там далі цокотуха Одарка вичитуватиме своєму Карасеві:
Відкіля це ти узявся? Де ти досі пропадав?
І п'яний Карась у чорній тюбетейці й ватяному ча-пані басом рявкне:
Тепер я — турок, не козак! Здається, добре зодягнувся? І як воно зробилось так, Що в турка я перевернувся?..
Вистава та давно вже скінчилася, як скінчилось колись дівоцтво, заміжжя, а тепер наближався кінець її Удовецтву. Але й зараз, коли вона покидала вже землю і назовсім їхала з сином повз цю мечеть з кишлаку, їй чувся з кінця тої давньої вистави дружний хоровий спів:
Там, за тихим за Дунаєм, На землі є Божий рай, Ми туди, туди бажаєм, —Там наш милий, рідний край!
Ні, тільки туди, в той рідний край, на ту благословенну землю, що цвіла десь за десятьма Дунаями звідси, рвалась її звеселіла душа, яка не хотіла упокоїтись на далекій чужині. Та й куди б же міг везти її рідний син, як не додому, на ту Україну!..
Стара лагідно дивилась на обтяженого вагою ослика, що, зігнувши задню ногу, стояв у затінку й дожидав свого господаря; на довгі зелені ряди бавовнику, що їх, мов коштовні доріжки, розкладав хтось збоку перед її очима; на обстрижені шовковиці, що, як овечки, збились купою коло другого кишлаку; і всім казала: "Прощайте! Прощайте!" І на душі їй було так радісно, так весело зараз, що, далебі, заспівала б:
Подай перевозу та подай перевозу, Я перевезуся!
Я перевезуся та хоч раз подивлюся На свою Вкраїну!
Але стара давно вже не співала, а тепер то й поготів: їй ледве ставало голосу слово пошепки промовити. І вона тільки слухала, як співала її душа...
Поруч воза бігла, висолопивши язика, Жучка. Страшні небезпеки чигали на неї і по кишлаках, де вони проїздили, — від чужої собачні та хлопчисьок, і на шляху, де раз у раз шугали повз неї стрімкі машини, забиваючи їй дух гидким смородом бензину.
Але Жучка на те не вважала. Вся її увага була зосереджена на возі, де сиділа стара, і вона дбала тільки, щоб не відстати від задніх коліс. Коли стара повертала голову вбік до бавовникових плантацій і вуличних стін узбецьких кибиток, Жучка підіймала хвоста, щоб змахнути ним і тим способом сказати старій: "Я туг! О, я тут! Я до кінця буду з тобою, до кінця!.."