Наближалось до восьмої, і на машину вже годі було сподіватися, якщо не важити спізнитись на поїзд. Та й не годилося не вволити наостаннє невибагливого бажання матері. І Олександр Іванович опустив руку з годинником, а візник-боніфікатор почав забирати від коней сіно й дбайливо вкладати його на віз.
Надходила остання хвилина, і Олександр Іванович, боячись, що його нерви не витримають, коли мати ступить перший крок в цю скорбну путь, вийшов надвір.
Щоб не лишатися з своїми думками, він навмисне, хоч і знав, що часу ще досить, спитав візника, чи встигнуть вони проїхати ці вісімнадцять кілометрів до прибуття поїзда, й заходився старанно бгати руками сіно на возі, де сяде мати.
Збоку, недалеко від коней, свділа на задніх лапах Жучка й уважно стежила за Олександром Івановичем. Щось скаламутило Жучці звичайний плин часу, розмірений на ранкові й вечірні прийоми в амбулаторії — чи то ті люди, які щодня приходили одночасно з хворими у лікарняний двір, пиляли, рубали й стругали дерево та виводили з цегли нову стіну, чи, може, це було оте невідоме й невидиме, що змушувало її вити ночами. Жучка останні дні ходила, як стеряна, — не чути було, щоб вона гавкала на когось, лиш сумно дивилась на людей, низько опустивши хвоста. А сьогодні її не бентежила навіть присутність у дворі в таку ранню пору чужих коней і чужого чоловіка-візника коло них. Немовби вона знала наперед, що так і має сьогодні бути; що й коні, і чужа людина, і той рейвах, який вони занесли в лікарняний двір, — то все було для старої. Тільки чого ж сама стара десь забарилася так довго?.. І Жучка, нашорошуючи то одне, то друге вухо, допитливо поглядала на відчинені до квартири двері, з яких вибігла до воза Ніна Олександрівна з подушками й укривалом, потім повернулась і винесла кошик з наїдками і, нарешті, перехиляючись на один бік, тягла чемодан з блискучими нікельованими ріжками. Жучка понюхала здалека повітря й без уваги пропустила і подушки, і наїдки, лише на блискучих ріжках чемодана, що невідомо для чого були тут, вона серйозно спинила погляд свого сумного ока.
Аж ось, опираючись на ціпок, підтримувана за лікоть невісткою, вийшла й стара. Звільна переставляючи слабкі, малослухняні ноги, вона тихо наближалась до воза. Жучка одразу ж звелась і, вихляючи хвостом та витягуючи вперед гблову, радісно пішла їй назустріч.
— І ти вже, Жучко, тут? — кволо здивувалася стара, знаючи, що в цю пору Жучка звичайно досипала безсонні години своєї нічної варти. На відповідь Жучка жваво замахала хвостом; ну де ж пак їй спати в такий день! Само собою розуміється, що вона повинна бути тут!..
Ніна Олександрівна вмощувала свекруху на возі й підсовувала їй під ноги непотрібні віхті сіна, а стара замислено й журно дивилась на притихлу суку.
— Не женіть її... Хай би коло вас жила... — сказала, не спускаючи з Жучки очей, мати чи то до сина, чи до невістки, чи до них обох. — Вона ж бо така...
Олександр Іванович одвернувся до коней. Чи ж минула вже ця остання хвилина, чи все ще триває? Ох, скоріш би минала'..
І раптом з дверей квартири босоніж, у куценькій спідній сорочці вискочив рожевий зі сну Вася й, жмурячи від світла очі, побіг до воза.
— Бабо! Бабусю, а — мене? Чого ж ти не береш Васі? Я хочу — на косях!.. — і малий ображено захлипав, простягаючи до баби рученята...
"Ні, не кінчилася ще ця жахлива хвилина! Саме тільки починається..." — подумав з болем Олександр Іванович і міцно зціпив зуби.
— Не можна, не можна зараз! Бабуся іде далеко, а якщо ти будеш слухатись, вона скоро повернеться й привезе тобі рушницю, — заспокоювала Васю Ніна Олександрівна й підняла на руках до воза: — Попрощайся з бабусею!
Спантеличений Вася зопалу чмокнув бабу в носа й обійняв за шию:
— Не їдь,бабусю! Не треба рушниці! Не їдь... Стара тихо гладила його по голівці й шепотіла:
— Не плач, Васильку! Не плач, голуб'ятко!..
Олександр Іванович, не обертаючись, торкнув візника за плече. Візник мовчки оглянувся й злегка сіпнув віжки.
— Рости, дитятко, рости великий та щасливий! Господь милосердний...
Олександр Іванович ще раз штовхнув у плече візника. Він хотів сказати: "Поганяйте!", а вимовив з притоком:
— Кінчайте!
Візник, не оглядаючись, змахнув батіжком; десь уже на ходу поцілувала Ніна Олександрівна свекруху в щоку, скрикнув ще раз Вася, і конячки витятли воза через браму на вулицю.
Здається, кінчилась нарешті ця безконечна хвилина! Вона зосталася там, за брамою у дворі, і Олександр Іванович мимоволі обернувся назад. Востаннє побачив дружину, що тримала за руку сина й надто вже низько, мало не "в пояс", вклонялася їм навздогін... Чи то вона думала так і її думка на віддаленні передалась йому, чи він сам подумав це, чи хтось сторонній проказав йому:
"Не тобі, а біді твоїй вклоняюся. Перед нею тільки схиляю горду голову..."
І він закам'янів. Тепер — по всьому! Все домашнє, все дотеперішнє лишилось позаду, тільки ще Жучка біжить коло воза й турботливо позирає на стару.
Кінчилося!..
Але ні: в гуркіт коліс і цокотіння копит нараз врізався з другого боку вулиці жіночий крик. Олександр Іванович здригнув. Довге, майже розпучливе "а-а-а", хоч і відставало від воза, але тяглося десь позаду і було скероване явно до них. Він наказав візникові спинити коні й, мов зненацька прокинувшись, здивовано оглянувся через плече. Плутаючись у поділках довгої сорочки, до них бігла якась узбечка й простягала перед себе руки. Олександр Іванович упізнав у ній старшу сестру — "Марту", як її називала сама собі мати, беручи в їхній кибитці молоко. Видимо, ця сестра узбецького Лазаря якось дізналась про від'їзд старої і зараз квапилась попрощатися. Захекавшись, вона щось кричала на бігу до матері, але Олександр Іванович розібрав тільки: "Ге, ana, ana!.."
Набігши нарешті до воза, вона схопилась за полудрабок і поклала на сіно коло матері загорнутий у лопухове листя великий вальок жовтавого масла. Охопила материні ноги й, відсапуючи, швидко заговорила по-узбецькому.
Олександр Іванович збоку скоса глянув на матір. Стара кивала головою, лице їй проясніло й усміхалося, а з очей по щоках текли рясні сльози. Мати нахилилась до узбечки й тричі поцілувала її.