Олександр Іванович пішов далі, пильно шукаючи очима нових наслідків руйнації, коли нараз почув недалеко дувалу голос матері. Мати тихо розмовляла з кимось.
"З ким це вона?" — здивувався Олександр Іванович, знаючи, що мати й досі майже нічого не знає по-узбецькому, окрім хіба назв чисел, бо без цього годі було обернутись на базарі; а якщо їй випадало інколи зіткатись з узбеками, вона вдавалась до пантоміми.
Мати стояла до нього спиною і, схилившись, припрошувала когось:
— їж, їж, кошлата! І голодна яка, а брудна!..
Мати простягла наперед руку й, мабуть, присіла, бо майже зовсім зникла за густою смугою прив'язаних до жердин високих помідорних кущів. Зацікавлений Олександр Іванович швидко обійшов грядку з помідорами й наблизився до матері збоку. Але який же був його подив, коли він побачив, що мати пестить рукою гидку, однооку суку!..
— Ну ось, маєш! — скрикнув він воднораз і з подиву, і з обурення. — Я наказую всім гнати її, не маю через неї спокою, а ти її, мамо, принаджуєш!..
Сука, почувши чоловічий голос, боязко відскочила назад і, облизуючи довгим язиком слиняві губи, крадькома зиркнула на Олександра Івановича, видимо, зважуючи, чи можна ще сподіватись перечекати біду, чи краще мерщій, поки не пізно, забиратись геть.
— І навіть з миски її годуєш? — дорікнув Олександр Іванович, ступивши крок, щоб краще роздивитись цю дивовижну сцену. Сука з переляку шарахнула вбік, але, почувши голос матері, спинилась.
— Я вибрала для неї стару, нікудишню. Там уже й дірочка в дні, тільки я її ганчіркою заткнула... — немовби виправдувалась мати, обернувшись до Олександра Івановича своїм сумним, зсохлим обличчям. — Вона ж, Сашку, така бідна, всі її б'ють!
Мати обережно посунула до собаки миску з рештками вчорашнього супу:
— Їж, Жучко, їж. Не бійся! Ніхто тебе не вдарить.
— Не в тому річ, мамо, що миску взяла, — невдоволено пробурмотів Олександр Іванович, знаючи, що мати завжди боїться, як би він і Ніна не запідозрили її в марнотратстві. — Миска — пусте, прошу!.. Але собаку, собаку навіщо пускати в двір?!
— Мені жаль її, Сашку. Вона ж бо така нещасна! — тихо промовила мати й повагом підвелась від землі.
— "Нещасна"!.. Вона ходяча зараза!
— Та чи ж винна вона, що така?.. — сумно усміхнувшись, сказала мати й подивилась йому в вічі своїм ясним, журним поглядом.
Олександр Іванович хотів знову викликати в собі обурення, та, коли погляд матері дійшов йому до самого дна душі, він, ніяковіючи, почув, що більше не може обурюватись. Він перевів свої очі на суку, що здалека жадібно принюхувалась до миски й усе ще не зважувалась підійти ближче, глянув нишком на профіль матері, що й собі повернула голову до собаки, і лице її видалось йому тепер ще скорботнішим, ніж перше.
"А вона все ж іще хвора, дарма що встала з ліжка", — подумав він і поволі пішов назад.
IV
Вечірній прийом закінчився, й Олександр Іванович вийшов на ґанок амбулаторії.
Сутеніло. За деревами кишлаку сквапно сідало на заході сонце, й у повітрі вже чути було перших москітів.
Цілий день сьогодні Олександр Іванович був серед людей, і зараз йому хотілося лишитися трохи на самоті, зібратись з розпорошеними за всяким клопотом думками, і він пройшовся лікарняним двором.
Три роки тому, коли молодий лікар Постоловський приїхав сюди працювати, цей двір являв собою сумну, зарослу бур'янами пустку. Колись, ще до колективізації, двір і будівлі теперішньої докторхони належали заможному баєві. Два білі будинки з вікнами в двір і глухими стінами на вулицю — щоб стороннє око не могло глянути на баєвих жінок — були покоями бая, третій, що витягнувся вздовж двору й тільки одною бічною стіною впирався у вулицю, правив за приміщення для челяді й комору. Міцна брама з маленькою хвірткою й добрими засувами, вбудована в зовнішню стіну, і високий сірий дувал, що відмежовував двір від сусідів, надавали володінням бая вигляду чи то маленької фортеці, чи в'язниці. Сюди, на цей великий двір, звозили колись зібрану бавовну, пшеницю й рис, до бая приходили російські крамарі й урядовці, і у дворі було завізно від гарб, навантажених ослів і людей. Посеред двору височіла широка шопа, і в затінку її, рятуючись від спеки, спочивали байські коні, а коли не було близько господаря, й — наймити. Це розповів лікареві старий сторож Ісмаїл, що задержався тут, як самовидець тих далеких часів, із колишньої байської челяді.
У Намангані заступник завідувача обласного відділу охорони здоров'я, підписуючи Олександрові Івановичу призначення сюди, сказав, важко зітхаючи:
— Наш Узбекистан не зазнав страхіть війни, але під воєнний час безгосподарні, а часом і хижі руки тут подекуди завдали медичним закладам руйнації чи не меншої, як на заході бомби... З приміщенням вам буде важкувато попервах.
Бачачи, як спохмурнів від цих слів новий лікар, заступник поспішив додати:
— Але це, розуміється, попервах тільки, а далі все втрясеться. Знаєте, як то в поїзді часто трапляється: спочатку нема де навіть сісти, а за кілька годин, дивись, уже спиш вигідно на полиці...
Заступник підбадьорливо усміхнувся, але обличчя лікаря Постоловського від того не прояснилося.
Та не квартирні труднощі й невесела перспектива грітись перший час коло чужих вогнищ навіяли сумні думки на Олександра Івановича. Де тільки і як тільки не випадало йому тулитись у ті грізні, до краю напружені воєнні роки! Ні, йому стало раптом негаразд від того, що заступник згадав саме про війну. Як і раніш не раз, коли випадково заходила про це мова, так і тепер Олександрові Івановичу здалося, ніби заступник нишком дивується — а де ж був лікар Постоловський під час усенародних випробувань? Чому на його тілі нема рубців від ран і на піджаці не видно колодки з стрічками орденів та медалей?..
За рік до Великої Вітчизняної війни він, уже бувши одружений, закінчив Московський медінститут і дістав призначення в глухий район на півночі нової тоді Львівської області. Ніна Олександрівна, розуміється, не поїхала в "таку діру до вовків", і, коли б у Європі не клекотіла вже війна, від чого й у нас стало тривожно й невідомо, що станеться завтра, вона використала б усі свої знайомства й зв'язки, щоб улаштувати чоловіка якщо не в самій Москві, то, на гірший випадок, принаймні десь недалеко від неї. Але війна переплутала раптом усе...