Брудна, гидка потвора, рухливий розплідник усілякої інфекції — на лікарняному дворі! На лікарняному дворі, де завжди підметено, чисто, нема нічого зайвого, де ранком дожидають своєї черги хворі в затінку молодих дерев і сидять на низеньких лавах діти! Чи ж можна це допустити?.. А до того ж, боячись сторожа й санітарки, сука продиралась у двір потай, крадькома, — залазила з сусіднього двору на город, що йото сам садив і дбайливо доглядав Олександр Іванович, топтала своїми лапами тендітну гудину кандаляків *(*Кандаляк (уэб.) — сорт ранньої дині.), ламала молоді стебла помідорів, рвала плетиво винограду. Сторож Ісмаїл, знаючи, що лікар не терпить собаки у дворі, бив її всім, що траплялось йому напохваті, якщо вона, загаявшись, не чула здалека його кроків; діти хворих переймали її, силкуючись і собі чимось допекти очманілій тварині, і все ж, незважаючи на це, Олександр Іванович за день, за два знову бачив її у дворі. Чи затуркана, гнана звідусіль, вона забувала про небезпеку, що чекала на неї в лікарняному дворі, чи небезпек тих була така сила в її страшному житті, що їй годі було стерегтись, але вона знову з'являлась, не знати звідки взявшись, щоб іще раз переконатись, що нічого їстівного тут нема й не може бути, і разом із тим, щоб іще раз зіпсувати настрій Олександрові Івановичу. Зіпсувати не тільки тим,.що порушувався пильно запроваджуваний санітарний лад і чепурність двору, не тільки тим, що вона шкодила в садку й на городі, — в самому її гидкому вигляді, в її полохливих рухах, у вічно наляканому єдиному оці, що нікому не вірило, Олександрові Івановичу ввижався якийсь визивний докір. Докір — і йому, і всьому нормальному, дужому, гарному, що існувало в довколишньому світі. Здавалось, це каправе око, що тільки зиркало, а не дивилось навкруги, і цей сухий від вічної спраги собачий рот, що ніколи не шкірився на напасників і, крім жалісного короткого скавчання після влучного вдару, не видавав ніяких звуків, — німо, але так виразно промовляли: "Так, я — бридка, я — потворна, але ж я — жива. Я теж, як і ви, хочу жити. Чому ж ви раз у раз заміряєтесь на те останнє, що я маю, — на це моє нужденне, гірке існування? Дайте мені мою крихту від вашої зайвини, і я піду геть. Але — дайте! Як вам не соромно, — замість хліба жбурляти в мене камінням!.."
Не раз, побачивши голодну, зацьковану суку, Олександр Іванович пригадував усе, що він будь-коли читав про собак; в його пам'яті виринали тургенєвська Муму, чеховська Каштанка, Купрінів пудель, і всі вони так чи так вкладались у поняття, до якого він звик ще з дитинства: собака — друг людини. Ця ж потвора була хіба що тільки саркастичною гримасою на ці слова, які так часто повторював колись його батько-мисливець. Єдиною назвою, яку міг би дати їй Олександр Іванович, була — гидота. Але разом із тим юна була й живою, вкрай оголеною алегорією чогось такого, що не продумав іще Олександр Іванович, про що, власне, не хотілось думати, а воно само настирливо лізло в голову.
Тим часом узбек, присунувшись ще ближче до лікаря, вів своєї далі:
— Ото, значить, я і кажу Абдулі (Абдула — це брат мій, молодший брат. Є ще й другий брат, але Абдула — старший від нього)... І кажу, значить, Абдулі...
Олександр Іванович перевів на нього здивовані очі, наче щойно тільки вгледів узбека, і, намагаючись зосередити свою увагу на хворому, злегка хитнув убік головою, немов хотів цим рухом відкинути від себе решту недодуманих думок.
— Що болить? — перепитав він раптом балакучого пацієнта й пильно оглянув усю його постать.
— Болить? — здивовано перепитав узбек, немов не сподівався від лікаря такого запитання. Адже треба перше викласти до ладу все, як воно було, а тоді вже — про біль.
— Болить мені в боці... отут саме, — показав він знехотя пальцем під праву пахву й зараз же повернувся до своєї розповіді:
— Абдула, розумієш, хоче, щоб їхати зараз до тігер-ману, а я йому кажу: "Тігерман далеко, а вже ось-ось вечір, незабаром ніч..."
— Скільки днів болить? Два, три, тиждень? — не слухаючи далі розповіді, перебив узбека Олександр Іванович.
— Скільки днів болить? — знову здивувався узбек і розвів непорозуміло руками: — Болить чотири дні... Так ось, значиться, Абдула...
Олександр Іванович далі не чув його. Увага випадково зачепилась за слово "тігерман'9, і він подумав: зовсім як не узбецьке слово; більше скидається на німецьке чи єврейське прізвище: Зееман, Мугерман, Тігерман... Олександр Іванович піймав себе на сторонній думці й знову спробував перемогти самого себе й дослухати, як годиться, хворого до кінця. Він простягнув руку до стетоскопа, готуючись обслухати огруддя узбека, та знову його уші запорошило безконечне:
— ...Я, розумієш, кажу Абдулі: "Сонце заходить — кінець! Усе лягає спати, все спить: кінь, корова, ішак, таук *, не можна тепер їхати до тігерману..."
І Олександр Іванович одсмикнув простягнуту руку назад. Узяв ручку й рішуче написав у журналі в графі "Діагноз": Nihil *Підвівся і, виходячи з-за столу, сказав до фельдшериці:
— Дайте йому яке-небудь натирання і поставте на правий бік банки...
* T а у к (узб.) — курка. "Nihil (лат.) — нічого, ніщо.
III
Вийшовши з амбулаторії, Олександр Іванович не пішов одразу додому, хоч у шлунку відчувалась неприємна порожнеча, від якої навіть трохи нудило. Кортіло перше оглянути, яку шкоду сьогодні вчинила клята сука, і він подався через садок на город. Настрій йому дедалі більше псувався, він був вкрай невдоволений і з сьогоднішнього дня, і з самого себе. Все йшло не так, як слід! "І з туберкульозницею не довів, власне, до кінця, і з цим балакучим узбеком обійшовся абияк, як архаїчний фельдшер-п'яниця", — картав себе Олександр Іванович.
І як на те, ще ця сука!.. Олександрові Івановичу на довершення всіх прикростей захотілось конче знайти капосні сліди її сьогоднішнього наскоку. Обережно розсуваючи тонке гілля молодих дерев і широко переставляючи ноги, щоб не наступити на цвіт і маленькі кульки кандаляків, що розпросторились під деревами, Олександр Іванович повернув до дувалу. Тут звичайно перелазила на лікарняну садибу сука.
— Ну ось, так і знав! — сказав він сердито до себе, схиляючись над переламаною гудиною, кінець якої вже почав всихати. — Мерзотниця! І що з нею робити?..