Блищить під копитами коня роса, мов посипає хтось Сашкові його путь перлами, мерехтять на обрії дальні села, а там десь подався до Чорного моря Дніпро, і з очей Сашкові — чи то від вітру, чи з жалю, чи з радості — течуть сльози і падають коневі на розпатлану гриву...
А Переяслав усе далі й далі лишається позаду. Там, у тих тихих старосвітських вулицях, люди ще сплять міцним передранковим сном — їм не зійшло ще сонце: спить і його Маруся, дрімає і його тихе безтурботне щастя, що могло б бути, та тепер уже не буде. Він кидає першу кохану дівчину і, закоханий у мрію, тікає від свого щастя. І він увесь — у русі. Він не чує ні страху гонитви, ні турботи за майбутнє. Він тільки знає, що мусить покинути назавжди все, що було йому близьке, дороге й миле, і мчати в безвість. Так мусить бути!
Вперед! Тільки вперед!..
Скажена сила охоплює коня й вершника, і їх біг стає чимраз дужчий, шаленіший, божевільний...
Олександр Іванович здивовано розплющив очі. Серце його тривожно калатало, голова звалилась з подушки й лежала збоку на простирадлі, і від того болів карк, але йому здавалося, що тільки щойно хтось зняв його з наваженого коня і він сам іще відсапує той несамовитий біг...
Який чудний сон!..
В кімнаті було вже світло. З того, що до другої кімнати двері були тепер причинені, Олександр Іванович збагнув, що мати встала й десь уже порається на кухні. А він усе ще не міг зійти з дива, лежав з широко розплющеними очима й не хотів повертатися до дійсності.
Десь раз на рік, а то й два зненацька приходила з далекого юнацтва уві сні Маруся. Маруся Хоменко. Його перша кохана дівчина. Приходила вона до нього такою ж чорнявою, кароокою дівчиною, як п'ятнадцять років тому, і Олександр Іванович ні разу чогось не здивувався, як то невблаганний час обмжув його Марусю своєю печаттю, не лишив на її білявому, милому ще й досі личку свого сумного сліду. Олександрові Івановичу й самому поверталась тоді уві сні його молодість, і він, лікар Постоловський, ставав п'ятнадцятирічним мрійником, якому переяславське небо увібрало колись світи, і в тому небі були і крижані тороси Арктики, і гарячі піски Каракумів...
Снилась вона Олександрові Івановичу чомусь завжди статично: без зв'язку, без фабули, без кінцівки і зникала раптом. Мов зійшов із старої знайомої рамки нараз оживлений, одухотворений портрет і потім нагло танув, як видиво...
Хоч Олександр Іванович і далекий був від того, щоб надавати снам якоїсь віщої ваги, та, проте, він з досвіду знав, що Маруся уві сні — несе йому радість у дійсності. Цілий тиждень ходив він наснажений тою маревною зустріччю з своєю дівчиною, і йому в усьому напрочуд таланило. Маруся ж бо приходила не сама — вона вела з собою його юнацтво, за яким черідкою тяглися дитячі непорочні роки, і він увесь од мінявся. Мінялася навіть його вдача, — він був зо всіма лагідний, уважний і по-особливому ніжний до Ніни Олександрівни й Васі. Немов усе те було заради Марусі. Тої Марусі, що зав'язувала йому світ, та так чомусь і не зав'язала... Чому ж?..
І чи не вперше за все його подружнє життя, за весь той довгий час, відколи він назавжди одірвався від Переяслава й переяславської Марусі, Олександр Іванович спинився над цим питанням і, на диво собі, не міг знайти відповіді. Справді, чому він не побрався з Марусею, яку так любив першим наївним коханням, яку знала й любила його мати і жартома звала "невісточкою"; чому він утік від того реального, тихого щастя з Марусею, яке так яскраво згадав сьогодні в дивному сні, й кинувся шукати абстракції, що потворно обернулась, кінець кінцем, у його теперішню Ніну?.. Чому?..
І відповіді не було.
Перемагаючи страшну кволість, мати рано встала і заходилась коло сніданку. Ноги їй угинались і не хотіли стояти, немов хтось стукав під колінами патичком і підбивав їх. Вона сіла на ослінчику й, сидячи, розпалила примус, накраяла хліба, але руки и теж ледве ворушились. Наче вицідили з них усю кров, а натомість понапихали вати. Але мати кріпилась. "Тільки не піддаватись!" — казала вона, збадьорюючи саму себе. Адже вчора з неї вийшла погана, лиха кров, і тепер усе піде на краще — тільки не потурати цій кволості, здержатись якось...
Коли закипів чайник і зварилися на ріденько яйця (на щось більше — в неї вже не стало сили), мати вийшла з кухні й тихенько одчинила двері глянути, чи не прокинувся син. Вона тільки просунула в двері голову й, побачивши, що син ще лежить у ліжку, хоч очі вже й розплющені, одразу ж нечутно відійшла назад. "Треба ще пождати з сніданком", — подумала вона й пішла на кухню трохи пригасити примус, щоб не переводити марно гасу.
Іншим разом Олександр Іванович, може, й полежав би ще трохи в ліжку, перебираючи в пам'яті все, що розвело його колись з Марусею, та сьогодні, коли він побачив у дверях заклопотане материне лице, він одразу ж почав убиратися. Однак йому не хотілося зараз розлучатися в думках з Марусею, вертатись до невеселої дійсності, і він одразу ж поклав собі сьогодні їхати до району. Власне кажучи, не було особливої потреби конче йому самому їхати, — те, що треба було там зробити, могла б вільно виконати й фельдшериця Таскіра, та Олександрові Івановичу надто вже не хотілося ранком чи вдень зустрічатися з дружиною.
Зраджуючи свою звичку — віддавати ранком півгодини фізкультурі, він нашвидкуруч умився й, щоб не завдавати матері зайвого клопоту, пішов снідати на кухню. Матері там не було. Без охоти й смаку, абияк, похапцем він випив склянку чаю, одягнув білу кепку і навшпиньки зайшов до свого кабінету взяти портфель.
Дружина ще спала, повернувшись лицем до стіни й підібгавши ноги. Темне пухнасте волосся її, яке так любив Олександр Іванович, розсипалось покошлатими, плутаними пасмами на подушці й звисало з канапи. З-під простирадла, яким накрилась дружина, видно було краєчок гладкого плеча й спину. Олександр Іванович узяв зі столу портфель і спідлоба глянув на дружину. Він не почував до неї зараз обурення, як уночі, але не почував і жалю, як то бувало раніш, після коротких сварок напередодні. Йому здалося, що то лежить чужа, стороння жінка, і дивно було подумати, що лише кілька годин тому вона була йому близька.