"Еге-ге! Он куди вже воно в нас зайшло!.." — подумав, холонучи, Олександр Іванович, але не сказав цього дружині. Натомість він повернувся лицем до неї, підпер рукою голову й спокійно, ніби його зовсім не обурили й не вразили її слова, спитав, силкуючись крізь темряву роздивитись її лице:
— Ти мені скажи, для чого, власне, тобі потрібно все це, Ніно?
Мабуть, Ніна Олександрівна не сподівалась такої м'якої реакції на свої слова. їй здалося, що чоловік починає піддаватися. Вона помовчала, збираючись з думками, потім поклала на лікоть Олександра Івановича свою долоню і відповіла вже зовсім іншим, лагідним тоном:
— По-перше, мені таки направду шкода її. Як жінка, я скоріше зрозумію її, ніж будь-який чоловік. Потім... Бачиш, Сашуню, — вона чудова кравчиня, до неї їздять замовляти навіть з району. (Це тільки, щоб її не обклав фінінспектор, вона працює рахівничкою в "Заготбавов-ні", а насправді вона там майже нічого не робить, її праця — вдома, коло кравецької машини). Зараз вона в розпуці, вона просто не знає, що з собою робити, і я дуже боюся за неї. Вона, бідна, ніяк не може зважитись сама звернутись до тебе і ось сьогодні просто з слізьми просила мене, а я — послуга за послугу.
— Гаразд! — сказав Олександр Іванович, якому стало все аж занадто ясно, і визволив свій лікоть з-під долоні Ніни Олександрівни. — А чи ти знаєш, що я за цей аборт буду ризикувати не тільки своєю лікарською репутацією, а й своєю волею? За нелегальний аборт — тюрма!..
— Це пусте! Вона нікому не скаже, я запевняю тебе.
— Перша ж рознесе про мене славу на весь район! — майже крикнув Олександр Іванович. — Та справа не в тому... Не в тому справа!.. — повторив він, одвертаючись од дружини. І нараз те, чого він досі не хотів і уникав помічати за своєю дружиною, стало йому перед очі в усій своїй бридкій видноті. "Вітрогонка! Чеховська вітрогонка, Ольга Іванівна, дружина лікаря Димова! — гірко подумав він і одсунувся на край ліжка. — Мої погляди, мої переконання, моє ім'я, навіть моя свобода — їй усе ні по чому! їй все дурниці!.. На все наплює, все розтопче заради цього ганчір'я, цього барахла!.."
І він жахнувся становища того нещасного лікаря Димова, літературний образ якого щойно втілив у самому собі. Йому кортіло, як лікареві Коростильову, приятелеві Димова, з цього ж чеховського оповідання, схопити свіже, хрустке простирадло під собою, пожмакати його й жбурнути Ніні Олександрівні.
— Ні, ні! Абортів нелегальних я не робив і робити не буду!
— Ну, то зроби якось так, щоб він був легальний... — ухопилась за останню ілюзорну можливість Ніна Олександрівна, та Олександр Іванович обірвав її:
— Не можна, нема підстав, та й не треба, головне.
— А хіба задля мене, для мене, — майже благаючи, повторила Ніна Олександрівна, — не можна хоч раз, єдиний тільки раз, піти на жертву?..
— В цьому — ні! — одрубав Олександр Іванович з такою категоричністю, якої досі не чула від нього Ніна Олександрівна.
Сльози злості й образи виступили їй на очах.
— Бездушний... сухар! — крикнула вона обурено в темряву, схопила подушку і з огидою, як через гадину, переступила через витягнуту ногу Олександра Івановича. Босоніж, з подушкою в руці, вона кинулась до його кабінету. Незважаючи на те, що там спала Одарка Пилипівна, вона з гуркотом висунула шухляду шафи, зашаруділа, вибираючи собі потемки серед білизни чисте простирадло, знову грюкнула шухлядою і лягла на маленьку канапу коло ширми.
В кімнатах зайшла тиша, аж стало чути крізь одчинене, запнуте проти москітів марлею вікно, як надворі коло дому шелестить листя тополі. Тільки мати за ширмою часто переверталася з боку на бік і тихенько зітхала, їй, видно, не спалось. Довго, аж до світанку, не спалося й Олександрові Івановичу, і тільки коли засіріло у вікнах, він, знесилений тяжкими думками, нарешті, поринув у глибокий сон. Не спала, здається, якийсь час і Ніна Олександрівна.
XVI
...Ясний липневий ранок.
На небі ні хмаринки, в повітрі — тиша, ані вітерця, ані гомону людського. Сонце все вище й вище підноситься над землею, і золоті потоки світла, прорвавши на сході греблю ночі, нестримною повінню заливають неосяжні простори.
ї усміхається сонцеві краплина роси на траві, розкривають пелюстки степові квіти, видирається по стеблу глянути на світ крапчасте червоне сонечко, якийсь пташок зацвірінькав у кущах шипшини, весело вітаючи день, і баский кінь, стрепенувшись, ударив копитом об землю, аж пішла степом луна, радісно заіржав і нашорошив вуха до сходу.
ї зачарований Сашко простягнув до сонця руки.
Яке прекрасне життя, і як хочеться жиги!..
Жити!
Жити не для себе — для людей, для добра, для життя!
Я — маленька билинка на великій долоні світу, але я не хочу без сліду зникнути. Візьми ж, сонце, моє гаряче, сповнене любові до людей серце і понеси його в синю далечінь незнаного! Хай мій короткий вік на землі не промайне через життя пустоцвітом! Візьми!..
Радість зваги клекоче Сашкові в грудях, і руки ладні обернутись на легкі, але потужні крила. Тільки чого ж туга підкрадається до серця і криє йому хмарою ясний, блакитний небосхил?.. Та Сашко розуміє вже чого! Таж перед ним — не тільки світлий похід у майбутнє, а й утеча, Втеча від минулого... Ось він стоїть уже на другому березі вузенького Трубежу, і його, Сашків, Рубікон — уже перейдено. А позаду, за спиною його, стоїть Переяслав, а в ньому — дитинство, юнацтво і Маруся. Його перша кохана дівчина.
І невже це треба кинути? Кинути назавжди, на безвік?..
Але треба поспішати! Час іде, і сонце підноситься вище. Кінь нетерпляче б'є копитом землю і гризе вудила.
"Мусиш!" — чується владний голос у грудях, і Сашко, стиснувши серце, кидає останній гарячий погляд назад і стрибає на коня...
Він мчить наохляп на схід. Десь узявся вітер, ударив у лице, скуйовдив волосся, шарпає і рве на грудях сорочку, а він мчить. І подався назад до Альти, до Дніпра, вигинаючись серед зелених лук, сумирний, свійський Трубіж, і все далі й далі одсувається назад Переяслав, тільки Маруся зорить перед очима і не зникає. І не зникне, не забудеться вона ніколи, бо хіба ж можна забути першу дівчину!
Все дужче й дужче біжить кінь, переходить учвал, і вже не чути, чи торкаються його копита рідної землі. І буйна радість руху сповнює Сашка, і воднораз пекучий жаль крає серце...