— А що, брат, припіка сонечко! — говорив уже старенький чоловік молодшому, гострячи різак на точилі.
— Здорово, брат, піджарює,— одмовив той.
— Тепер би де-небудь у садку, у затінку по чарочці,— ловко!..
— Хе-хе. Та ще холодненької, скажеш?
— Хо-хо. То чудова штука!..
— Та ще закусити яєчнею?
— Фю-фю! Не ти б казав, не я б слухав... Хо-хо-хо!.. Ха-ха-ха...— засміялись вони весело і розійшлись по своїх місцях... /
* * *
Миколку, що слухав сі балачки і бачив, як грало золоте проміння весняного сонця на всьому в майстерні, теж потягло на сонце, на волю, на чисте повітря, де немає сього оглашенного лескоту, шуму, сморіду і духоти... І він уже хотів вийти з майстерні, але в сей час з'явився майстер Дмитро Миронович, або, як його всі величали,— "жидомор".
Се був невеличкий на зріст чоловічок, літ під сорок, трохи горбатий, з сивіючим уже волоссям і ріденькою русявою борідкою. Він ішов з другого кінця майстерні тихо, поважно, гостро поглядаючи на робітників... Майстерові, зустрічаючи його, знімали шапки і кланялись, а він тільки інколи нехотя, наче згорда, кивав у відповідь їм головою.
Миколка, побачивши майстра, зостався зовсім не задоволений ним. Він, дякуючи тому, що про нього так багато всі говорили, що всі його так страшенно боялись, гадав, що се чоловік величезного зросту, з довжелезною чорною бородою, з здоровенними злими баньками і голосом, як у доброго бугая... А тут ось тобі... Він так був захоплений думкою порівняння одного з другим, що навіть не помітив, як майстер підійшов до нього.
— Ти хто такий? — запитав він Миколку неприємним скрипучим голосом.
— Я? Миколка!.-— одмовив той трясучись.
— Та ще роззява і дурень, додай!..— сказав він сердито.— Говориш з старшим себе, а стоїш у шапці!
Миколка хутко зняв шапку, сам собі промовив: — і справді жидомор.
— А ще хвалили тебе як путнього!
Буркнув майстер сердито, подивившись на картку, і пішов по східцях на другий поверх, де була контора.
Микола лишився чекати. Він, бачачи незадоволеність ним майстра, гадав, що його вже не візьмуть на завод,
І чомусь-то, мимоволі, радів сьому випадку. Але через декілька часу його покликали до контори, дали прийомний квиток і одіслали до лікаря на огляд. Він був прийнятий на завод, але зосталось пройти ще одне митарство.
II
Біля лікарні, котра була на самому кінці заводського двору, коли прийшов туди Миколка, уже чекало прийому лікаря декілька десятків робітників. Було, між іншим, декілька жінок з дітьми. Хворих, котрі прийшли за допомогою лікаря, проміж чекавшими було не більше половини, останні ж були нові робітники, котрим він був потрібен не яко лікар, а яко печать до пачпорта... Приложе лікар до "прийомної" свою руку, будеш робити, будеш мати шматок хліба, не приложе, йди голодувати, а може, і старцювати. Підприємцям-капіталістам не потрібне хоре тіло, вони купують тільки свіже і міцне.
Прийом тільки що почався. Приймали спершу хорих, котрих фершал викликав по черзі, як вони були записані. Всі сі хорі люди товклись у прийомній лікарні, у сінцях і на ґанку. Хто здоровіший — стояв, а хорі сиділи на лавках, на східцях і прямо на підлозі. Було тут жарко, душно, із лікарні несло якимись вонючими ліками. Миколка поблукав проміж хорими деякий час, але побачивши, що до них — не хорих — ще далеко, пішов геть на подвір'я. Всі, що чекали тільки лікарського огляду, були тут. Вони купчились за лікарнею у холодку, курили і вели балачки. Хоч більшістю вони були не знаємі проміж себе, але се не завважадо їм ні крихти. Доля рівняла всіх. У всіх них були одні потреби, одні печалі і одні бажання, і через те вони розуміли один другого і не почували себе чужими... Чекаючі сиділи і лежали купками і поодинці прямо на землі. Миколка підійшов до одної купки, у котрій йшла дуже жива балачка. Там посеред купки, чоловіка в п'ятнадцять, лежав худий як шкилет робітник літ під сорок з пожовклим, зморщеним лицем і говорив хрипучим, густим басом другому молодшому з лицем послушника з монастиря.
— Ти думаєш, вони не розуміють, що ти їсти хочеш? Ого, ще як, брат, розуміють. Вони, брат, свою лінію ведуть знаючи!..
От, наприклад, у Катеринославі — хрипів далі жовтолиций,— лопнув бельгієць — дві тисячі робочих, у нас Розен-цвейн 2 — півтори, от тобі і три з половиною тисячі... Усім жити нічим, усім їсти хочеться. Отут-то нашого брата і лов-лють.
— Ого, ще й як ловлють! — додав уже другий голос з гурту.
— Ти, скажем, одержував два карбованці,— говорив він далі,— а тобі карбованця, не хочеш?
— То ще добре... А то за четвертак накланяєшся.
— I так бува... І ти все-таки йдеш і робиш, бо погану привичку маєш їсти щодня...
— О-хо-хо!... і куди тільки начальство дивиться,— важко зітхнувши, промовив молодший. *
— А що тобі начальство наше зробе?!
— А все ж таки... заборонить повинні, щоб так не робили.
— Ех ти... довбешка!., довбешка!..— обурюючись захрипів жовтолиций.— Оборонців знайшов — "начальство". Ха!.. А що таке наше начальство, скажи мені? Хто вони такі? З яких людей, як не з таких же шкуродерів, як і наші заводчики та хвабриканти! Чи, може, ні, скажеш?
Він хвилювався. В горлі у нього хрипіло, аж клекотіло, і він якось незвичайно рвав слова, а іноді, серед балачки, кашляв глухо, наче бив у дно порожньої діжки.
— Та він, може, дума, що начальство з неба пада! — пошуткував хтось.
— Мабуть, що так... То тоді краще не ліз би до балачки, а писав би собі прошеніє до бога: — так, мов, і так, боженька, тяжко жити... пришли янгола на поміч...
Слухачі зареготались.
— А що, братці, вінправду говоре!..— обізвався молодий парняга з гуртка, насмішкувато підморгнувши товаришам.— Начальство повинно піклуватись за нами обов'язково, бо воно від бога поставлено, кажуть.
— Воно й піклується...— одмовив жовтолиций злісно.— Он як у Катеринославі бастували торік, так воно і кватирі давало (у тюрмі, звичайно), і додому на казенний кошт висилало, і все т. п.
— І горішками поштувало! — додав знов той же парняга. Всі знов засміялись.
Чоловік з лицем послушника не знав, що відповісти.
— Ех ти... розмазня івановна!..— прохрипів зло жовтолиций, дивлячись йому прямо в лице.— А ще йа завод лізеш робити... Гнать вас звідси треба в потилицю!..