Заплющувати очі на ці відомі явища було б злочином. Бо вони є початком катастрофи. Коли в провідний клас пропихаються подібні провідники, тоді треба бити на сполох! Є в Євангелії: коли сліпець вестиме сліпого, обидва впадуть у яму. Проблема проводу, яка в сто разів важливіша від інших, набирає в наші часи особливо великого значення, і якраз цієї проблеми не хочуть бачити сучасники, займаючись всякими іншими. які нічого не варті без вирішення тої, найважливішої з усіх. Який сенс виробляти програми, закладати партії, творити об'єднання, коли хитається фундамент, на якім будується?
Велика частина провідної інтелігенції української між першою й другою війною, це був зовсім інший тип психологічний, який нічого спільного не мав з великими тінями нашого славного минулого, що формували історію України варязьких і козацьких часів. Ці "тверезі політики" – боялися розгорнути українську ідею в усій її широчині; старалися загасити бойовий дух, що знов віджив в Україні; не думали про провідний клас як про дисципліновану, дібрану на засаді суворої селекції верству "луччих людей" їх відповідь на питання – хто має вести націю, до якої мети і якою дорогою? – тотально відрізняється від відповіді, яку давали наші предки і деякі сучасники та учасники визвольних змагань часів першої і другої війни, називає "романтиками" і "авантюрниками". Предки знали, що права можна мати тільки "през шаблю", що великі речі осягають великі люди, не крутії, комбінатори, хитруни, посібілісти, утробні вороги великих цілей і великих зривів. Нехтуючи тими цілями, "тверезі політики" прошкрябували й чужі їм чесноти, без яких наша давнина й не мислила собі ідеального провідника: твердість характеру, розмах думки й сміливу волю. А без цих прикмет вдачі, коли хто попадав у провід народу, нічого легшого не було для противника як його обдурити, залякати або підкупити.
Бо проводирів, що мають хлопський сприт, замість державної мудрості – легко одурити обіцянками-цяцянками, як це робили більшовики.
Бо проводирів, байдужих до великих ідеалів, що дбають лише про приватний інтерес, – легко підкупити.
Бо проводирів, що не мають відваги до чинів великого розмаху і риску, – легко залякати.
В давні часи вступ у члени провідної верстви вимагав суворого добору, а членство суворого контролю і чистки. Толерантними стали новітні "народолюбні" часи! І нема такого промаху (висловлюючись лагідно), якого б не дарувало чуле серце модерного народолюбця своєму обранцеві, скоро він вже засів на якомусь президентському кріслі. Коли такі звичаї опановують провід, він вже загниває, а з ним пропадає й спільнота.
Цей сорт політиків, який особливо намножився за останні 20-30 років, існував і раніше, домінуючи в доби занепаду і зникаючи з політичної сцени в епохи національного розквіту. В кожній нації є різні типи проводирів. Деінде є де-Голі і Тореси, Михайловичі і Тіти, Горти і Бела-Куни (і вони між собою не об'єднуються). Є такий поділ і серед нас, а сягає він далеких історичних часів. За татарщини – одні кривавилися в війнах, а другі – так звані татарські люди, корилися наїзникові. За Хмельницького були Богдани і Богуни, а були й Киселі і Барабаші, які не хотіли повставати, тільки "з ляхами, мостивими панами, у мирі хліб заїдати", у їхній службі. Далі, були Мазепи з Орликами, і – Іскри з Ґалаґанами. Були Хмельницькі – було й "варшавське сміття", були Мазепи – й "грязь Москви". Всі українці – брати по крові, але й Авель з Каїном теж були братами... В наші дні були Петлюра, Коновалець, Тютюнник і Міхновський, – а були й Грушевський з Винниченком і Тичина, які як визволителів славили тиранів Кремля.
І всі ті Барабаші й Грушевські, всі проклинають противників своїх як національних шкідників і авантюристів, фанатиків і шовіністів, що не за голосом холодного розуму йдуть, а за безконтрольними емоціями. Всі бідкаються над марно пролитою кров'ю народу, над непотрібними жертвами... На ділі ж якраз вони є невільниками своїх емоцій – емоцій страху. Йдеться їм про те, щоб – крий Боже – буря не зірвала доброго даху їм над головою, над затишною домівкою! Щоб деревця не поламала в їх затишному садку! Це ті, що в їх серцях згасла відвага, а в їх мозок, у ту – казав. Шевченко – "кістяну комору налізли свині із надвору" і там утвердили свою ідеологію, ідеологію рабів, що лиш знають, або в болоті розкошувати, або під ножем верещати. Недоступна їх свідомості думка, якою очищаючою бурею буває Хмельниччина! Як випростовує вона зігнутий хребет не одного Яреми, як наверх видобуває все сильне й шляхетне, чисте і героїчне в народі! Як змітає з поверхні всю погань! Хоч при цім може й дерева погне чи зламає на затишних хуторцях "татарських людей"... Хоч не дасть вже більше їм з тими чи іншими "мостивими панами" смачно свій хліб їсти.
Так як між хмельничанами і реєстровиками; як між мазепинцями ї ґалаґанами; як між Шевченком і Драгомановим, між Петлюрою і Винниченком, так і тепер не встановити згоди між теперішніми, "татарськіми людьми" і новими силами України, тим новим і водночас стародавнім предківським духом, який ось вже з 1917 року прокинувся знов на нашій землі, набираючи все більше сили, поборюваний і Москвою, і нашими фарисеями. Особливо це важко зробити у нашу добу, коли світ весь розколовся на два табори – сили християнства й сили Сатани; коли – писав апостол Лука – розкол вдереться навіть в родини, де буде двоє проти трьох і троє проти двох.
Європа, і не тільки Європа, проходить добу громадянської війни, подібну до тої, що відбувалась у Франції під час революції тому майже 200 літ. Там повстали дві "партії", з яких кожна вважала, що угода з другою .виключена, що між ними можлива тільки боротьба. Третя "партія", нейтральна, приєднувалась до кожного переможця і плелася у хвості подій. Свою печать на майбутнє обличчя країни наклала не вона, а одна з тих крайніх партій. Подібно й сучасна Європа, сучасний світ. Доба стагнації, впорядкованих відносин в суспільстві наразі проминула. Нормальна держава ніде більше не існує: або вона спирається на тотальний терор, щоб в страху тримати до неї ворохобні сили суспільства (як в СССР), або – деінде – є іграшкою в руках тих чи інших – що борються за владу – сил: робітничих союзів, юній, партій, різних міжнародних таємних і явних організацій. А боротьба їх в тому, що кожна йде до ідеалу, який виключає ідеал супротивної сторони, претендуючи на виключне панування. Головні сили, на які розкололась тепер суспільство – це сила комуністична і антикомуністична, сили тоталітаризму і сили, що апелюють до старих традицій і підстав європейської, християнської цивілізації. Пролетаріат є переважно в тому першому таборі, селянство – в другому. Фронт боротьби не окреслюється міждержавними кордонами, він іде впоперек кожної держави, перекроює кожну націю. А між тими двома силами знаходяться "нейтральні": західна "керенщина", ті власне соціалісти, ліберали і деякі "демократи", які або тихо комунізму симпатизують, або угодою з ним чи толерацією його думають якось від потопу врятуватися. Тому керенщина й не висуває ясної ідеї, ні не хоче готуватися до боротьби, яку не вважає неминучою. Толу й роль її в тій громадянській війні, що вже шаленіє у світі – буде така ж жалюгідна як і роль російської керенщини...