Ці часи висунули на поверхню й нову "еліту", про яку щойно згадав і яка так разюче відрізняється від тої, якій на зміну вона прийшла. Людей типу Пітта, Кавура, Рішелье, Клемансо тепер не знайти і в день з ліхтарем. А .коли й висунеться подібна постать, вона відразу же стає предметом злого нападу тоталітарних ніби-демократів.
На Україні процес занепаду вершків суспільства почався від розкладу козацької старшини, нашої правлячої аристократії – розкладу, що сягнув свого зеніту в часи Шевченка. А наша народницька інтелігенція – що у другій половині XIX ст. проголосила права на провід народом, не хотіла, на жаль, зв'язати обірвану нитку старокиївської й козацької традиції... Драгоманівщина – хоч з дня свого народження мала спротив одиниць і гуртків – наклала свою згубну печать на ментальність широких кіл нашої інтелігенції аж до наших днів. Драгоманов багато зусиль доклав, щоб знищити культ Шевченка, цієї ланки, яка в'язала сучасність з героїчним минулим. Він не терпів його за його палаючий дух (який звав "фанатизмом"), за звеличування .колишньої слави (що звав "ретроградством"), за релігійність (яка була "ненаукова"), за комбатанський войовничий дух, за порив до величного.
З "живих і ненароджених" ще драгоманівців гірко сміявся Шевченко, насамперед за їх гомоцентризм і спробу детронізації Бога ("немає Бога, тільки я", тільки суверенна людина); за те, що прикривалися гарними "поступовими" словами; що ніби хотіли "просвітити матір современними вогнями, повести за віком", – на ділі ж несли "з чужого поля великих слів велику силу тай більш нічого"; на ділі ж "перлись на чужину шукати доброго добра, братерства братнього". Цього "братерства" шукав Драгоманов в улюбленій ним московській .культурі, в російських соціалістів і в інших, у Сен-Сімона, Фур'є, в анархіста Прудона відкидаючи стародавню "свою мудрість" нашої країни, якою вона колись жила, дихала й світила одному поколінню за другим; проповідуючи натомість чесноти покірного невільника; не уявляючи собі майбутнього України інакше, ніж в ролі п'ятого колеса до тріумфального воза "старшого московського брата".
Напоєна вщерть отруйними думками драгоманівства, наша провідна інтелігенція не змогла ні зрозуміти вимог історичного моменту в пам'ятний 1917 рік в Україні, ні очолити великий і прекрасний національний зрив тих вікопомних часів. Збуджені в вогні революції, окрадені з великих традицій і спогадів минулого, маси українські інтуїтивно відчували, що без кривавої війни, як і в 1648 р. прав .своїх не здобути... Провід бажав рука в руку йти з Москвою, з "братньою демократією", цементувати імперію й боронити її від ворогів! В масах спонтанно прокидався дух Полуботка й Мазепи... Провід плямував самостійників як національних шкідників, творення національної армії називалося "мілітаризмом", а ненависть до займанців — "шовінізмом"... Страх, відірватися від займанця, написати на своїх прапорах привабливе яскраве гасло незалежності, прозирає з кожного рядка центрально-радянських Універсалів.
Брутальна непоступливість більшовиків змусила тодішній провід все-ж-таки організувати національну війну під гаслом самостійності, і тільки тоді федералісти почали боротьбу за самостійність, соціалісти – воювати з московськими "товарищами", демократи – судитися з "братньою демократією російською", пацифісти – братися за зброю, а вороги національного "шовінізму" – викидати москалів, та їх попихачів з України! Але ця боротьба була нав’язана тій "еліті" проти її власної волі, не було її в настроях проводу, а значить і в його акції. Настрій, запал, ідеалізм, посвята й героїзм, все те було в армії, в значній частині широких мас народу, в повстанцях, що виринали тоді, як гриби після дощу; був той настрій в Петлюри, Тютюнника, Безручка, Коновальця, Міхновського і багатьох інших, але не в думках і серцях переважно соціалістичного, проводу. А підтверджує це відомий факт, що хутко поїхали на поклін до переможної Москви вожді українських головних партій того часу: соціал-демократів, соціал-революціонерів і соціал-федералістів, такі як М.Грушевський, В.Винниченко, Порш, Чеховський, Севрюк, Ніковський, М.Залізняк, а з галичан: Ю.Бачинський, С.Вітик, А.Крушельницький, Ф.Федорців, Сіяк, П.Карманський, М.Рудницький, П.Франко, М.Возняк та інші.
Це були люди, що взялися за їм "несродне діло", до якого не лежало їх серце. Постфактум, самі вони зізнавалися, що не "вихолощеним українським марксистам" було братися за чуже їх психології діло революційного національно-державницького будівництва. Самі зізнавались, – в хвилини щирості – що їм, які вийшли з селянських мас, бракувало вміння розглядати поодинокі події з якоїсь ширшої перспективи, бо "урвався зв'язок" між їх духом і духом нашого проводу князівської й козацької доби; що бракувало їм того, що "провідні верстви інших народів, вже мали в крові". Зізнавалися, що їх самих відзначала "наївність, безкритичніеть, надмірна вразливість на дрібниці і сліпота на великі справи", недостача витривалості, та провідної ідеї; а особливо зізнавалися вони – "брак нал. змислу панування, змислу правління"; там, "де йде про нижчі уряди, дрібні справи, малі обов'язки, то ще пів біди, але не вміємо ми сидіти на вищих стільцях і мати діло з справами ширшого зарису, не вміємо обіймати зором речей як цілости, лиш з правила звички переходимо до другорядних справ". Репрезентативна постать демо-просвітянської України тої доби (В.Королів-Старий) каявся на вигнанні: "ми всі не підготовані були і робили те, чого зробити не могли. Цілій нашій справі все бракувало глибини, всі думки наші були імлисті", бракувало дійсних вождів, "що без них маса отара овець". Про ідеолога цієї інтелігенції писав Іван Франко, що ідеї Драгоманова були "наївними міркуваннями мужика, що не бачив світа і не потрапить піднятись думкою до зрозуміння вищої суспільної організації понад свою громаду, або свій повіт". В'їдливу характеристику цього відламку української інтелігенції – поки не став сам її оборонцем, дав Ю.Липа в однім мало знанім вірші "Жебраки при дорозі о ялмужну просящії":
"Виведу я націю на роздоріжжя,