Шляхетні, – вони не для себе жили чи матеріальних благ, а найвище ставили Бога, честь і свою велику справу, над всім минущим, особистим.
Мудрі, знали вони таємні закони .розквіту й занепаду спільнот, проникаючи зором за поверхню явищ і заслон часу, в їх суть і у майбутнє.
Кріпкі, мужні, – вміли ставити чоло небезпеці : здійснювати ризиковані задуми, служачи тільки ідеалу, правді своїй, не підлещуючись ні до царів, ні до юрби, ні до подій.
Ці три прикмети – шляхетність, мудрість, відвага, – три основні прикмети володарського класу. Є про них і в Євангелії згадка: коли провідники народу тратять мудрість, благородство й відвагу, тоді близькі вони до занепаду. З проводом же ж, який ті три прикмети має, ніякий ворог нічого не зробить: шляхетного не підкупиш, мудрого – не обдуриш, мужнього – не залякаєш!
Григорій Сковорода писав, що є дві породи людей: одні народжені вести, інші – за ними йти. "Хто колісцятком, а хто ключиком в годиннику має бути", – писав він – залежить від природи людини, від її вдачі, від "сродности", нахилу. "Черепасі сродне плазувати, орлові – літати, не навпаки"! Кожний живе для того, до чого створений. Непокликаний того не навчиться: наука доводить до досконалості вродженість. Коли ж немає її, що тоді зробить наука? Птаха можна навчити літати, але не черепаху!... Пес стереже отару день і ніч з вродженої любові й шарпає вовка з вродженого нахилу, не зважаючи на те, що сам себе наражає на небезпеку, бо розшарпають його хижаки... Ні кінь, ні свиня того не зроблять... Бо не мають до того природних інстинктів. Хто ту природу має, той стане з Яреми – "Хамового сина" козаком Галайдою; той "неба достане коли полетить" крилами, які за плечима почув. Хто ж тої "сродности" не має, той і помре наймитом, хоч би не знати на яке становище сприяючі обставини його висунули. Дайте йому крила, він вулицю ними замітатиме.
Не можна ті дві природи одну до одної прирівняти. Їх наявність це просто факт, що не потребує подальших пояснень. Писав у байці Глібів:
"Почув я раз, старі сміялись люди,
Що квач притикою не буде.
Питаю: – Як? – А так як бач!
Причина невелика: якая-ж із квача притика,
Коли він квач?"
Квач притикою не буде, ані черепаха орлом, ні свиня сторожовим псом. Не буде Барабаш Хмельницьким, ні Кочубей Мазепою. Тільки люди, самою вдачею покликані до провідництва, як апостоли до своєї місії, поведуть націю через всі пороги до обраної мети.
І навпаки, катастрофа все наступає коли в проводі опиняться люди з невідповідною до великого завдання вдачею. Катастрофа наступам коли шкапа чи безрога будуть робити діло сторожового пса; коли черепасі заманеться літати як орлу. Тоді наступають в країні: оті "златії дні Астреї" Котляревського з їх "славним народом", коли-то:
"Міняйлів брали в казначеї,
А фіґляри писали щот...
Вожатими були сліпці, каліки,
Ораторами недоріки,
Шпигуном з церкви паламар...
І есе робили назворот:
Що строїть треба, те ламали,
Що треба кинуть, те ховали,
Що класть в кишеню, клали в рот."
Це звучить смішно? Але з цієї коміки прозирала трагічна правда. Хто мав очі, щоб бачити, той міг дивитися на "златії дні Астреї" в Европі й в Україні в час між двома війнами. Раювання божевільних. Европейські країни повчії були в той час провідників з-під соціалістичного людофронтового стягу, яким не в голові була цілість нації, а лише так званий соціальний поступ: на Бога, менше податків і видатків на військо! На Бога, менше праці! На Бога, менше Бога в родині і в школі!
Мир, мир, мир за всяку ціну!... Дарма що від того зростала дорожнеча, падав експорт, заламувалася оборонна сила нації, підупадав її войовничий дух, сплюгавилася ідея вітчизни... Дарма що щезала посвята для рідного краю, яку заступав особистий або класовий егоїзм, дарма що погоня за рівністю й безпекою підганяла одну націю за другою під залізну палицю тоталітарної держави, в якій зникала свобода, а класи й одиниці ставали рабами нової, страшнішої тиранії. А в інших країнах – в той час між двома .війнами – гадюччям зароїлися московські Квіслінґи: Тореси, Дюкло, Лясків, Пасіонарії, Толіяті, Димітрови, Затонські, Коцюбинські, Винниченки, Мануїльські, Крушельницькі, готуючи ґрунт для наступу Москви.
Повиринали "ліберальні" й "демократичні" політики, які захвалювали більшовицьку "демократію", ("червоний декан" Кентерберійський). Появилися "демократичні" часописи, в яких лаяли антибільшовицькі фільми і вихвалялися твори найбільшого масового злочинця нашого віку – Леніна... Появилися "демократичні" політики, які – під диктат Кремля – зневажали власну країну за її нібито "імперіалізм", вихваляючи "пацифізм" советських загарбників. Появилися соціалістичні рецидивісти, одержимі невгасимим бажанням спільного фронту з комуністичними "товаришами"... Щоби спільним фронтом довершити руїну християнської цивілізації за вказівками їх спільного пророка Маркса... В соціальній верхівці Заходу – різних класів, станів і партій – зароїлося від тих, кого Котляревський звав душевними калюжами й сліпими вождями, які ведуть свої народи до моральної й матеріальної загибелі й до рабства.
Цей розклад в провідницькій верстві Заходу, що вимагає негайної й корінної зміни, –не моя вигадка. Його початок – під час французької революції – бачив знаний політик і філософ англійський Едмунд Борк, його описував І.Тен, італієць Ґ.Ферреро і, особливо, іспанець Ортега-і-Гасссет, є цей процес занепаду в безпосередньому зв'язку з доконаним вже або прогресуючим розвалом старих європейських монархій, між 1-ю і 2-ю війнами, та їх правлячих аристократій. Про занепад респекту до ідеалу свободи пише "Британська Енциклопедія", про ідеал "рівности", який почав паношитися в наш "вік мас" разом з тенденцією до бюрократизації, стандартизації і до тріумфу пересічності в усіх ділянках життя. Стремління до свободи вільно думати, говорити, писати й молитися, – уступило місце стремлінню до "секюриті" під опікою надпотужної бюрократичної держави. Замість свободи, маса зажадала їжі, убрання, "жилплощі". Ціною цього було зречення незалежності, а в остаточнім непередбаченім .рахунку – ціною стало зниження морального, розумового і навіть матеріального рівня цивілізації.