— Я розумію! — схвильовано обізвався Вася. — Коли ми наступали на нього, то ліхтар вмикався і ми бачили скарби…
— Не скарби, а їх зображення! — поправив Коля. — Ну от, ви й узнали останній мій секрет! Зрозуміло тепер, про які скарби написано було в заповіті?
— Зрозуміло! — прошепотів Вася.
Юлька підскочила і обняла Колю за шию, потерлася кирпатим носом об його щоку.
— Ой Колю! Спасибі тобі! У мене тепер не буде ні одної трійки!
— І в мене, — додав Вася.
— І Велику Дорогу до кінця пройдете? — ласкаво посміхаючись, запитав Коля.
— Пройдемо! — дружно відгукнулися діти.
Пізно ввечері вони поверталися назад. Все тіло нило від утоми, але діти були щасливі. Навіть Сеня не відставав від своїх товаришів, він тепер відчував себе бадьорим і сміливим.
"Як жалко, — думав Вася, — завтра Коля поїде до Києва, і нам буде вже не так цікаво…"
Та ні, неправда! Коля навчив їх бачити чудесне, красиве, незвичайне у всьому, що оточує людину! От і далекі тремтливі вогники зірок привітно блимають, згоджуються з Васею. Чарівна квітка Колі допомогла їм пережити чудові пригоди, відкрила новий світ. І діти твердо знали, що в них тепер не буде поганих оцінок і недостойної поведінки…
Вони віднині виходили на Велику Дорогу, на якій все навколо — ясні зорі в небі, і рідні ліси та ріки, і весь неосяжний світ, все життя — буде тою чарівною квіткою, що невпинно вестиме їх до Знання, до радості, світлого щастя і чудесних пригод.