…Над лісом упав присмерк. Сонце зникло за багряним обрієм. Дід взяв з собою довгу вірьовку, сів на підводу і виїхав за ворота. Квіточка спалахнула синьо-рожевим полум’ям і попливла попереду. Баба Оришка і батько Юльки зачаровано стежили за чудесним вогником, який рятував дітей, доки він не зник за стіною лісу…
Дід несамовито гнав коня вузькою лісовою дорогою. Колеса глухо стугоніли по корінні, луна котилася в хатах, лякаючи заснулих птахів. А попереду невтомно летіла чарівна квітка, освітлюючи шлях…
Через півгодини діти дрімали на возі, закутані в сіно. Пережиті пригоди так втомили їх, що вони були не в силі говорити. Коля розповідав старому ліснику про пригоди дітей, хвалив їх витримку і уміння.
А дрімучий ліс співав протяжну урочисту мелодію і навівав маленьким мандрівникам барвисті сни. Снилися їм незвичайні пригоди, похмура печера, зачаровані скарби і полум’яна квіточка, яка вела їх у невідому дорогу.
ЕПІЛОГ
Всі наступні дні діти не відходили від Колі ні на крок. Вони разом купалися в річці, разом загорали на сонці. Він їм розповідав про цікаві речі, які раніше здавалися дітям нудними або непотрібними. Він їх вів у далекі зоряні світи або в незвичайно малий світ атома, він розповідав їм про життя риб, тварин, дерев… У подиху вітру, в зростанні зеленої билинки, в блиску променя, в шелесті листя — в розповідях про все це Коля знаходив такі слова, такі фарби, що діти сиділи, мов заворожені.
— Ну що? — сміявся Коля, підморгуючи Васі. — Нудна наука? Що скажеш тепер, мандрівнику?
— Та ну тебе, Коля! — присоромлено опускав очі додолу Вася. — Я раніше був просто дурний! Але скажи, невже і я зможу все це робити?..
— Звичайно, зможеш! І ти, і Сеня, і Юлька!..
— Сам?.. Такі чудеса?.. — дивувався Вася.
— Які ж це чудеса? Колись, може, й прийняли б такі явища за чудо, а тепер нема дурних! Всі знають, що наука творить такі чудеса, які й не снились всяким там чудотворцям! Учись добре, більше читай, от і будеш чудотворцем!
…Вечорами Коля збирав дітей у своїй коморі, випускав квіточку в вікно і спрямовував її по радіо в глиб лісу. І тоді перед враженими дітьми поставало життя лісу, про яке вони й не догадувалися. Квіточка пливла в темряві незримою, звірі і птахи не помічали її і тому не боялися, а спостерігачам було видно все. Коля пояснив, що це досягається з допомогою невидимого інфрачервоного проміння…
…Квіточка залітала в печеру до вовчиці, і діти бачили боротьбу смішних, пузатих вовченят. Коля поки що не хотів говорити мисливцям про вовчицю, щоб спостерігати її життя.
Їм вдалося побачити полювання сови, яка напала в темряві на сонного зайця. Куций страшенно заверещав і кинувся стрімголов у кущі. Це його врятувало.
Затамувавши подих, діти дивилися, як підстерігала сонних птахів лисиця, як два лосі пили воду з болота, як під місячним сяйвом на галявині гралися зайці, стрибаючи один через одного, як у багнюці ніжилися дикі кабани, задоволено хрюкаючи…
І ще багато цікавих, неймовірних картин бачили діти з допомогою літаючої квіточки…
…Скоро Коля мав від’їжджати в Київ. За день перед тим він повів дітей по дорозі, якою вони йшли вночі. День був сонячний, рожеве проміння проникало крізь крони дерев і сріблило все навколо — крапельки роси на листі, на траві, червону кору сосни і блискучі голівки грибів.
Діти шумливою ватагою бігли поряд з Колею, зачаровано слухаючи його.
— Апарат призначений не тільки для того, щоб спостерігати життя звірів, — говорив Коля. — Ось уявіть собі таке… Десь в горах або в лісі для експедиції чи для лікаря потрібний провідник або порадник. А провідник хворий або, допустимо, йому треба вести кілька експедицій. Що ж робити? Радіо тут не допоможе!.. Тоді може стати в пригоді моя літаюча модель. Провідник буде вести квітку по радіо попереду експедиції і давати необхідні вказівки, сидячи вдома… і ноги не болітимуть і діло зроблене… Ясно?
— Ясно! — хором закричали діти.
— Ну, а з вами було інакше, — хитро підморгнув їм Коля. — Вас треба було провчити. Ви хотіли пригод — і маєте пригоди!.. Простіше було б просто вести вас з допомогою квітки, але я хотів, щоб ви трохи подумали, тому й склав цей план і зробив "чудеса"! І, бачте, все-таки знання, здобуті в школі, знадобилися!..
Мандрівники вийшли на маленьку галявину. Вася радісно скрикнув.
— Дивіться! Те місце, де ми знайшли план! Ось стріла, ось я копав!..
— Правильно! — відгукнувся Коля. — А тут був огонь…
Він хутко розрив землю і витяг з маленької ямки блискучий предмет. Діти зацікавлено обступили Колю.
— Розкажи, як же ти робив полум’я?
— Дуже просто. Ось тут встановлений маленький моторчик, він крутить вентилятор, вентилятор розпилює мікроскопічні часточки металу, які в пучку проміння створюють ефект вогню… Включаю все це я теж по радіо!.. Великого значення для науки ця штука не має, це так, для більшого враження…
— Ти навчиш мене? — благально спитав Вася.
— Чого?
— А я в школі буду показувати чудеса!
— Не чудеса треба показувати, а створити технічний гурток. Ось тоді я приїду до вас і допоможу!
Жваво розмовляючи, Коля і діти рушили далі. Вони минули галявину, де квіточка прогнала вовка, покупалися в озері, де Вася ловив руками рибу, пройшли попід кручею і звернули в густий дубовий ліс.
Незабаром вони підійшли до печери. Сеня здалека впізнав три великі в’язи і блискучий струмінь Бездонної криниці. Він радо закричав і кинувся вперед.
— Його тепер і не впізнають у Києві! — засміявся Коля. — Наполовину схуд!
Сеня першим добіг до отвору і зник в ньому. Коли інші наблизилися до каміння, Сеня вискочив з печери, щасливо вигукнув:
— Є! Є скарби!
— І є, і нема! — засміявся Коля. — Ходімо!
Всі ступили під склепіння печери. Справді, в темряві, як і тоді, спалахнуло різнобарвне проміння і на місці протилежної стіни заграли золотими іскрами дорогоцінності.
— А тепер ідіть сюди! — скомандував Коля.
Діти рушили в глиб печери. Сяйво зникло. Коля ввімкнув ліхтарик. Промінь осяяв пусту печеру.
— Дивіться, — весело показав Коля під камінь, що стояв посередині. — Це було дуже важко зробити… У камені, бачите, — проекційний ліхтар! А на плівці зображені дорогоцінні кристали. Біля входу, в землі, я змайстрував пристрій, що включає ліхтар…