— Не пече, — здивовано сказав він.
Сеня і Юлька теж зацікавились, спробували. Справді, полум’я було холодним, хоча й освітлювало землю, кущі. Хто ж його розпалив?
— Може, крикнемо? — несміливо запропонував Сеня. — Той, хто розпалив, не може бути далеко…
— Тихо! — злякалась Юлька. — Звідки ти знаєш, хто це розпалив! Може, це…
— Хто — чорт? — насмішкувато обізвався Вася, хоч у самого тьохнуло серце.
— А що ж ти думаєш?
— Ех ти, піонерка!
— Що піонерка? — образилась Юлька. — Он подивись!..
Вона показувала пальцем на руду кручу, що нависала над багаттям. Там була викарбована в глині велетенська стріла, яка показувала вістрям униз. Вася придивився до незвичайної стріли. Вона, безумовно, була вирізана дуже давно, бо ледве виднілась в слабкому промінні вогнища.
Вася поглянув на друзів. В їх очах світились цікавість і страх.
— Ну? Що тепер скажеш? — радо запитала дівчинка. — Це я побачила!
— Може, це лісовик запалив огонь? — ледве чутно сказав Вася.
— Який лісовик? — витріщив очі Сеня. Волосся на його голові почало підійматися вгору. Вій боявся навіть оглянутися.
— Господар лісу, — пояснив Вася. Юлька стверджуюче кивнула.
— Нема лісовиків, — тремтячи, заперечив Сеня, — Нам у школі говорили…
— Тихо, — перебив його Вася. — В школі, в школі!.. Багато ти розумієш! А квітка, а вогонь, а оця стріла!
Сеня зіщулився. Незвичайність пригод, які вони пережили цієї ночі, змушувала забути про реальний світ. Химерні образи водяників, русалок серед ночі, в густому лісі, біля невідомо ким запаленого вогнища уже здавалися не вигадкою, а таємничими, насправді існуючими істотами…
Першою отямилася Юлька. Вона навшпиньки підбігла до кручі, обережно провела пальцем по заглибині дивної стріли, захоплено подивилася на хлопців.
— А куди показує ця стріла? — запитала вона. — Може, тут щось цікаве є? Може, тут і є скарб?
— Копайте! — раптом пролунав над головами дітей дивний металічний голос. Юлька від несподіванки впала на землю. Сеня скрикнув. Вася присів і подивився вгору. Там нікого не було!
— Це… це не ви крикнули? — прошепотів поблідлими губами Вася.
— Ні, — озвався Сеня. Його тіпала пропасниця.
— Копайте! — знову пролунав спокійний голос.
— А… а хто ви? — запитав Вася, заїкаючись, не знаючи, куди звертатися. — Де ви?..
Відповіді не було.
Юлька, почувши дивну розмову, встала з землі, винувато підійшла до Васі.
— Ой, як страшно!.. Я так злякалася!..
— Я… теж… — чесно признався Вася. — Але знаєте що? Хоч і страшно, не треба показувати цього! Давайте копати!
— Давай! — згодилася Юлька.
Вася витягнув з-за пояса лопатку, наблизився до кручі і почав копати під стрілою. Ґрунт легко піддавався. Вася запрацював хуткіше. Навіть Сеня осмілів і підійшов ближче, з цікавістю стежачи за ним.
— Є! — раптом крикнув Вася, сяючи радісними оченятами.
— Що? Що є? — заметушилися Сеня і Юлька.
Вася ще колупнув кілька разів і урочисто витягнув з землі велику чорну череп’яну сулію. Шийка її була залита смолою. Дух в усіх захопило від хвилювання.
— Мабуть, це і є скарб! — нарешті озвався Сеня.
— Витягай затичку, — вимагала Юлька.
— А може, передати вченим у Київ, не відкриваючи? — непевно сказав Сеня. — Може, там якась цінність є?
— Ми знайшли, ми й відкриємо, — авторитетно заявив Вася. — Це ж не звичайна знахідка, а чарівна!..
Він відколупав лопаткою смолу і вчепився зубами в корок. Сулія була відкрита. Вася підсунувся до вогнища. В шийці сулії діти побачили сувої паперів жовтого кольору.
— А я думав, скарб, — розчаровано протягнув Сеня. — А тут якісь папери!..
— Багато ти розумієш, — сердито сказав Вася, — Може, вони цінніші, ніж золото!..
Він пальцем обережно витягнув папір, розгорнув.
— Що? Що там? — не втерпіла Юлька, заглядаючи через його плече.
— Читаю, хлопці! — сказав Вася і раптом радісно крикнув: — Скарб!..
— Ну?
— Щоб я не встав! Слухайте! Тут написано: "Хто пройде шлях, указаний на плані, той добереться до печери, в якій схований заповіт…"
— Який заповіт? — здивувалася Юлька.
— Не заважай! — гримнув Вася. — Слухайте далі… заповіт… заповіт… Ага! Ось далі… "Заповіт відкриє тому, хто його знайде, таємницю великих скарбів…"
Вася повернув щасливе обличчя до друзів.
— Бачите? Все-таки ми знайдемо скарби!.. Недарма шукали.
— Читай, читай! — підганяв Сеня. — Що там далі?
— "Йти прямо на схід, до червоної кручі, і ждати, доки зійде сонце. Там стати обличчям до сходу біля дуплястої верби і прочитати другий папір". Чули? — підвів голову Вася. — Оце здорово! Хлопці в школі з заздрощів помруть, як узнають!
— А як ти думаєш — хто сховав цей папір? — прошепотіла Юлька.
— Той, хто запалив огонь! — відповів Вася. — Це якась таємниця…
Вогонь поволі згасав. Він став зовсім маленьким. Пітьма підступила ближче до дітей. Збоку почулося шамотіння, потім в освітлене коло висунулася мордочка їжака. Вона цікаво нюхнула повітря, подивилася малесенькими оченятами на дітей, мов запитуючи, а що, мовляв, ви тут робите?..
Юлька захоплено вигукнула, схопила їжака за голки, і злякано відсмикнула руку. Їжак сердито фукнув, згорнувся клубочком. Сеня блискучими очима подивився на звірятко.
— А я знаю, як можна приготувати їжака, — раптом сказав він.
— Що значить — приготувати? — здивовано запитав Вася.
— Ну, щоб з’їсти, — пояснив Сеня. — Обкачати глиною, потім обкласти гілками, запалити і ждати, доки глина не перетвориться в цеглу. Тоді розбити глину, здерти шкуру з їжака разом з голками і…
— Яз тебе самого здеру шкуру, — розсердилась Юлька. — Ненажера! Що не побачиш — все, мабуть, з’їв би!.. Через те й жирний!..
— Це я читав, — примирливо сказав Сеня. — Кажуть, дуже смачно!..
Дівчинка ногою відкотила їжака в темряву, мов боялася, що Сеня зараз почне його смажити.
— Ну, що будемо робити? — перервав їхню суперечку Вася. — Час іде… Пора рушати далі…
— Пішли, як сказано в плані, — промовила Юлька.
— Пішли! — згодився Вася.
— А баба? — несміливо озвався Сеня. — Нас будуть шукати…
Вася почухав потилицю, озирнувся навколо.
— Я знаю, що будуть, це ж треба до кінця витримати! Знайдемо скарби — ніхто нас не буде лаяти!..
Всі мовчки погодилися з цим. Вася сховав папір до кишені, сулію взяв під пахву. Полум’я блимнуло кілька разів і зовсім погасло. Знову, і крім темної стіни лісу і зоряного неба, нічого не і було видно. Дерева шуміли тривожно, сумно. Куди йти? Хто покаже напрям?