Останні слова голова ревізкому промовив хвилюючись. Поправив на носі пенсне й застукотів пальцями по столу… Товариш Вивірко зморщив чоло, але раптом сказав байдуже:
— Та про що ми говоримо? Ось я викликав її на пів до сьомої, прийде, побалакаємо, і побачите, що вона згодиться. Чи їй не однаково, де жити?
На цім слові в коридорі рипнули двері й до канцелярії з’явився двірник Вася, бородатий і кульгавий.
— Пожильці знають, що завтра почнемо відпускати обіди? — спитав його голова ЖК.
— Ще б пак! Канешно, знають,— мовби дивуючись, знизав плечима Вася.
— А Веледницьку викликали?
— Канешно, викликав,— так само відповів Вася, сідаючи. — Он ззаду топає. — І він зітхнув. — Навіть у хату не пустила, відьма.
Голова ревізкому прислухався до гаданого "топання", але почув лише шелест і раптом побачив у отворі коридору високу жінку. Її ноги від кінця до колін були обмотані закаляним подертим ганчір’ям і щиро перев’язані різноманітними мотузками. Щось подібне до цього дрантя було й на голові — малій, приплющеній, з усохлим, але не спотвореним обличчям: воно зберегло свої давнішні пропорції, воно було старе, неймовірно зблякле і разом з тим не старече. В очах їй стояв вираз утоми й ніби непричетності до всього, що діялося в ній і з нею. Трималася рівно, склавши на животі чорні руки, і здавалася ще довшою, ще тоншою від високих плечиків свого вицвілого й заболоченого пальта строю минулого століття. І вся ця постать чудернацька й майже нереальна зразу поширила круг себе тупий сморід, відчутний навіть у затхлім повітрі канцелярії, дух немитого тіла, непраної білизни, спітнілих ніг, якусь густу есенцію непреможного бруду.
— Сідайте, бабусю,— сказав голова ЖК. — Я викликав вас ось у якій справі. Ми збудували кухню для пожильців будинку й тепер хочемо збудувати ще їдальню. Для цього нам потрібна кімната, де ви живете.
Веледницька, що стояла до голови ЖК трохи боком, рвучко повернулася до його просто. Вираз байдужості спав з її обличчя, як паперова мана, і воно все скривилося від жаху. Суха шкіра на скронях напнулась. Нижня щелепа зробила кілька судорожних нечутних рухів.
— Заспокойтесь,— вів голова ЖК. — Ми не збираємося виселяти вас на вулицю. Ми...
Але стара вже не слухала.
— Не... не хочу! — хрипко крикнула вона, схопившись за стіл обома руками. — Я... не... не... хочу!
І, хриплячи, вона зайшлася кашлем, що нагадував довгий безпосередній стогін. Голова ЖК хотів перечекати цей напад, але зрештою заговорив далі голосніше:
— Ми даємо вам гарну кімнатку, теплу, суху, там вас ніхто не турбуватиме. Ви чуєте мене? Ми забезпечуємо вас площею.
Веледницька кашляла. Взялася руками за груди, стримуючи їх, потім нестямно похилилась на стіл і раптом упала додолу купою лахміття, що здригалося й харчало.
Голова ЖК підвівся.
— Ідіть додому! — крикнув він. — Ідіть додому!
Але купа ще якийсь час лежала, поволі стихаючи. Потім звелася навколішки, на ноги. Захиталася на місці й зігнуто пішла геть, тримаючись за стінку рукою.
— Придивіться там,— кинув їй услід голова ЖК до Васі.
Вася голосно сплюнув, але розпорядження виконав.
Голова ревізкому, що досі не промовив слова, підвівся й кинув цигарку.
— Ви розумієте, що вона цього не переживе? — сказав він зловтішно. — Ваше переселення — це їй смертний вирок, без суду й слідства. Це — самосуд. От ваше дбання за людей! Ви засуджуєте цю вбогу, хвору жінку за те тільки, що вона сенаторова дочка, за те тільки, що вона жила колись весело за кордоном, хоч це навіть не злочин, адже ворожої дії проти радвлади ви їй не привинюєте. Ви чините над нею не правосуддя, а помсту. Та хай навіть її причетність до буржуазної розкоші — за буржуазних часів! — буде злочин, то хіба не спокутала вона його своїми страшними злиднями й приниженням? Хіба зник у нас той високий рух душі, що зветься милосердям — навіть до ворога? Певно, що зник. То ви хочете збудувати нашу їдальню, наш добробут на трупі цієї жебрачки — хистка і гнила підвалина! Ви хочете кинути її сухотні кістки в нашу страву, але не кожному таке вариво смакуватиме!
Він узяв свій портфель.
— Я проведу це на зборах уповноважених,— похмуро відповів голова ЖК.
За три дні голова ревізкому вирушивши вранці на посаду, перестрінув біля воріт голову ЖК й двірника Васю в супроводі старшого міліціонера.
— От, до речі, будете за понятого,— сказав голова ЖК.
— А що сталося?
— Справа торкається вашої підшефної. Вася заявив мені, що Веледницької вже три дні ніхто не бачив.
— Піду охоче... Отже, товаришу Вивірко, досить було самої вашої розмови. Безперечно, вона померла.
— Може, померла,— озвався Вася,— а може, приміром, змандрувала. Тут треба подивитись, а за слюсаря ви не клопочіться,— додав він до міліціонера. — Я сам могу по слюсарному ділі, могу, канешно, й по столярному.
І вони вчотирьох зайшли до будинку.
— А ваша дружина бере чотири обіди,— сказав дорогою голова ЖК до інженера.
— Хіба я не маю на це права?
— Так, так, тільки ж страва з людськими кістками, як ви казали, а ви їсте.
Голова ревізкому насупився.
— Доконечність,— пробурмотів він. — Економічна доконечність, сильніша за нашу волю.
— Просто у вас слово з ділом розминається.
Голова ревізкому мовчки запалив і був похмурий. Не встигли вони підійти до кімнати, де жила Веледницька, а в коридорі вже стали збиратися цікаві, невідомо як сповіщені про подію. Стиха почалось обговорення.
— Раз, два,— казав Вася, пораючись коло замка. — Ще раз, два. Р-р-раз, і я прошу заходити.
Він широко розчинив двері, даючи дорогу міліціонерові й представникам будинку.
— Ну й дух! — озвалися цікаві, що вмить зайняли поріг. — Зразу весь коридор завоняло.
— Та через неї тут життя не було!
— І дивіться, темрява яка! Нічого не бачу.
— Так вона ж ніколи віконниць не відчиняла й світла не світила.
— Чи вона чортиха, що світла боялась?
— Відчиніть віконниці,— наказав міліціонер до Васі.
Крім віконниць вікно ще було запнуте великою чорною хусткою, яку Вася безжально здер.
— Он вона! Он вона! — почулися вигуки.
Досить простора кімната зразу виступила в своїй гнітюще брудній голизні. Роками не мазані стіни були чорні згори донизу й засновані величезними полотнищами павутиння, що важко заколивалося від руху повітря. По всій підлозі валялося огидне ґноття, сміття, уламки, наскрізь перейняті мокрінню, що в ній ці речі нечутно гнили й розкладалися, вилучаючи вогкий нерухомий сморід. У кутку праворуч лежала гора лахміття — заболочених і подертих спідниць, білизни, пальт, покалічених капелюхів і стоптаного зашкарублого взуття. На підвіконні, серед шматків цвілого хліба, недоїдків риби, оселедців, м’яса, серед кісток і різномасних торбинок їстівного стояв усім сусідам відомий черепок, що з... А більших речей у кімнаті було двоє лише — комод і широка низька скриня, де чудернацьки зігнута, обернена до стіни обличчям, сиділа сама господиня цього покою.