Задзвонив телефон. Іван Іванович взяв трубку і, послухавши, сказав:
— Нехай іде.
Чоловік, котрий по кількох хвилинах з’явився в номері, нагадував професійного борця. Він був невисокий, дебелий і майже без шиї. Бездоганно скроєний костюм приховував усі вади невисокої постати. Бобрик ріденького білявого волосся робив його схожим на здоровил-охоронців, важку руку одного з яких Тищенко й досі відчував на собі, але в масштабі принаймні один до двох.
Привітавшись, чоловік подивився запитально на господаря, і той показав поглядом на Тищенка. Прибулець поклав на стіл маленький дипломат і, відкривши його, витяг клейончатий метр і зошит. Тоді тільки вчений пояснив, що це кравець і що він зніме мірку для пошиття кітеля. "А я вже думав — дерев’яного макінтоша", — майнуло в голові батька "Експарки".
...Тищенка не представляли чільним людям "Порядку". Він просто сів по праву руку від Івана Івановича за "П"-подібним столом і враз відчув себе часткою великого багатоголового тіла, якому, проте, бракувало двох голів. Про це свідчили два вільні крісла. Тоді, коли його — "виконавця" — вперше привели в цей кабінет, йому примарилося, що під столом ховався лускатий тулуб дракона, а голови — то тільки видимі фрагменти чудовиська. Тепер, опинившись на місці одного із співголів, він несамохіть мацнув рукою під столом, але виявив тільки свої ноги. "Дракон" відкинув від себе три голови, на місце однієї з яких узяли його — лже-Каламуса. Якось у дитинстві від Тищенка втекла ящірка, залишивши у нього в руці кінчик свого хвоста. Організм, складовою якого він став, також мав здатність відторгати частки власної плоті.
— ...Ситуація всім відома, — провадив тим часом чоловік з ясними сірими очима. — Нам пощастило пожвавити виробництво товарів, але це вже межа. І причина не в старих технологіях, а в чомусь іншому. Сусіди на таких же лініях випускають у три-чотири рази більше продукції, до того ж кращої якости...
Чоловік говорив про дефіцит та спекуляцію, про невдоволення серед людей, яким користуються всілякі опозиціонери, і жодним словом не прохопився про збройний напад на готель-гуртожиток, як і про пограбування Центру перевтілення. Це була звичайна нарада, на якій вирішувались поточні проблеми. І все ж ні-ні та й блискав в очах котрогось вогник очікування. Але ні в кого з виступаючих не прозвучало навіть натяку на події, що потрясли "Порядок". Тищенко завважив, що очі тих, хто виступав, були спрямовані не так на головуючого, як на Булигу-Компанійця, котрий сидів поруч. Для них це був Бог, який зійшов з позахмар’я і явився в образі молодого чоловіка зі смаглявим непорочним лицем, глибокими чорними очима, скромно зодягненого. Їхня свідомість ущерть була ним заповнена з дитинства. І тепер вони сиділи з ним за одним столом, дихали одним із ним повітрям.
Коли тему наради було вже вичерпано, головуючий сказав:
— Шановні е-е... Мушу повідомити сумну звістку: пішов із життя наш товариш, багаторічний співголова "Порядку" Дільний Степан Семенович. Некролог від свого і вашого імені я вже надіслав в органи преси. Сподіваюся, що Тищенко Віталій, е-е, забув як по-батькові, буде гідною йому заміною. Очолюваний ним кооператив великою мірою сприяв становленню нашої оборонної промисловости...
Тільки досвід безпристрасності, запозичений від Булиги-Компанійця та Панаса Дряпуна, допоміг Тищенкові стримати посмішку. Той, про кого йшлося, був організатором заколоту; йому ж таки приписали й організацію нападу на Центр перевтілення... Як оповів учений, Дільний вчадів у себе на дачі в обіймах коханки. Ночі вже стали прохолодними, і він буцім-то затопив грубу, але забув відкрити засувку. "Це щастя — піти в інший світ з людиною, яку кохаєш", — сказав тоді Іван Іванович. Отже, в офіційну пресу пішов некролог із співчуттями, поміж порядківців поширено чутку про аморальну загибель, а насправді організатора заколоту просто ліквідовано.
Кітель, у якому ходили зверхники асоціації, мав дивну особливість: він не тільки робив людей схожими, а й урівнював їх за віком. Тищенко хоч і був молодший від Івана Івановича щонайменше на десять років, але в своїй сірій обнові від нього майже не відрізнявся. Ця одіж більше нагадувала футляр для людини. Тим часом співголови поміж собою не перемовлялися, покидали кабінет осібно, немов чужі. З наближенням до фойє вони притишили крок, коли ж опинилися біля полотна, на якому було зображено літнього чоловіка на повний зріст у сірому кітелі, обличчя їхні просвітліли. Вони обступили картину, і Тищенкові здалося, що кожен з них шепоче молитву.
Тим часом до фойє увійшли головуючий і Булига-Компанієць. Для невтаємниченого вони скидалися б на батька з сином. Співголови, уздрівши їх, розступилися, звільняючи місце біля полотна. На лицях їхніх, крім побожності, з’явився вираз просвітління. Здавалося, це посланці різних рас і народів прийшли на прощу до святої ікони та раптом уздріли там самого Бога.
...Коли Тищенко і керівник Центру перевтілення повсідалися вже в легковик, Іван Іванович завважив:
— Геніальне полотно. Але в ньому чогось бракує.
— Ви про картину? — озвався водій-секретар.
— Так.
— За життя Особи вона обійшла всі музеї, — знову Панас. — Художника нагородили всіма можливими нагородами.
— І все ж там чогось бракує, — наполягав учений.
— Очі... — сказав лже-Каламус. — Художник, коли малював, боявся дивитись Особі в очі.
Тищенко не вигадав. Кілька хвилин тому, коли він стояв біля полотна, у нього виникло дивне почуття, ніби він дивився в дзеркало. Здавалося, що то дублікат сутности Особи, який відбився в його свідомості, намагався злитися зі своїм зображенням на полотні. Це тоді він "побачив" невисокого чоловіка з невиразним лицем за три-чотири кроки від себе, котрий стояв за мольбертом; він навіть уловив запах олійних фарб. Чоловік кліпав білими віями, ховався за великим полотном, рятуючись у такий спосіб від важкого, пронизливого погляду чорних очей, що він їх малював. А ще він відчув, що боязкість художника була йому приємна. Видиво було таке правдиве, ніби те відбувалося тільки вчора і з ним — Тищенком — самим.
— Після кожного сеансу художникові ставало зле, — знову сказав лже-Каламус. — Спочатку лікар відзначав звичайну нервову перевтому, потім психічну депресію. І вже коли картину було завершено — малювалася вона протягом кількох місяців, — художник захворів на нирки. Розладові психіки сприяло ще й те, що Особа щораз, залежно від поточного клопоту, по-різному дивилася на людей. Інколи то був погляд простого доброго дядька, часом в очах було знати тривогу, навіть страх, а іноді в них гніздилася вселенська злість. Спробуйте правдиво зобразити такі очі.