— Сідай, — наказав.
Вадим слухняно сів у крісло під аркою.
— Руки поклади на руків’я.
Коли велетень уже був прив’язаний шматком дроту до крісла, Тищенко запитав:
— Скажи, скільки тобі заплатили за вбивство Хоми?
— Я його не вбивав. Його вітром віднесло...
— Нагадаю, як те було насправді, — озвався з-за спини Булига-Компанієць, усе ще тримаючи навпереваги, як зброю, кліщі для перекушування арматури. — Ти його оглушив ломакою, а тіло заволік в епіцентр пожежі. Але перед тим стягнув з нього термотривкий одяг. Якби ти цього не зробив, група знайшла б останки. А так вони згоріли.
— Вигадати можна все, що завгодно, — відказав Вадим.
— Можна, — погодився прибулець із потойбіччя. — Але є факти, які тобі доведеться спростовувати. Безіменний палець твоєї правої руки прикрашає перстень із червоного золота. Цей перстень Хома Булига носив тільки тоді, коли йшов на ризиковану операцію. В буденному житті він його не носив. І, отже, в Хоми цього перстня ніхто не пам’ятав.
— Дурне, — роздратовано сказав Вадим. — Зайди до ювелірного. Там сотні яких завгодно перстенів.
— Авжеж, там багато всього. Але на жодному немає ініціалів "П. Б." — Петро Булига. Цей перстень належав покійному батькові Хоми і був синові за талісман.
— Немає на ньому ініціалів — можеш подивитись.
Тищенкові довелося чимало поморочитись, поки він стягнув перстень із пальця майора.
— Таки немає, — похитав він головою.
— Ти не там дивишся. З внутрішнього боку глянь. Літери малі: гравер користувався мікрорізцем і лупою.
Батько "Експарки", заклавши автомат за плече, підніс обручку до люстри, напружив зір. По часі озвався:
— Є, ось вони...
— Годі дурня клеїти, — озвався Вадим. — Хочете мене пришити, то й робіть своє. А то перстень, перстень... Не думайте тільки, що це вам зійде з рук. Наслідили добряче...
Та коли охоронець сам побачив літери (Тищенко підніс йому перстень до очей), рішучість його похитнулась. Він враз зів’яв. Для нього це справді була несподіванка.
— Диявол! — просичав злостиво. — Хто ти?
Досі він не бачив Булиги-Компанійця і не наважувався повернути голови.
— Я той, із чиєї руки ти зняв обручку, — мовив прибулець із потойбіччя. — Нагадую: ти навіть не погидував тоді послинити палець трупа.
Майор шарпнувся. У великих гарних очах його спалахнув безум. Він закліпав віями, думаючи, мабуть, що проганяє сон. Тим часом лице Булиги-Компанійця залишалося по-буденному байдуже. Тільки кліщі для перекушування арматури, що погрозливо похитувались у нього в руці, свідчили про велику емоційну напругу.
На Тищенка накотилася хвиля страху. Під автоматним дулом він відчував небезпеку, а тепер його ніби засмоктувало в драговину. Вибору не було: або вони вбивають Вадима, інспіруючи напад заколотників на Центр перевтілення, або ж той виказує їх. Батько "Експарки", хоч і не вважав себе віруючим, але християнська заповідь "не убий" глибоко сиділа в його свідомості. І тут Булига-Компанієць ступив два кроки вбік, і, розмахнувшись кліщами, влучив майора між потилицею і маківкою. Хруснуло. Вахтер обм’як й опустив голову на груди.
— Око за око, — сказав прибулець із потойбіччя.
Вони віднесли тіло Вадима в кімнату, де він до того сидів, відімкнули вхідний замок, а тоді знову демонтували апарат розвтілення й один блок поклали на сходах. Тищенко уникав зустрічатися поглядом з Булигою-Компанійцем. Той, завваживши це, озвався:
— Я не вчинив нічого такого, що суперечило б християнській моралі. Він убив мене, я — його.
Раптом прибулець пошукав поглядом під стелею й додав:
— Поміркуй, братику, над тим, що ти скажеш там, де невдовзі опинишся. — Помітивши, що Тищенко пильно дивиться на нього, пояснив: — Він ще тут і бачить нас із тобою.
...Була четверта ночі, коли Тищенко вийшов із таксі. Його сильне здорове тіло здригалося, як у лихоманці. Потрясіння, якого він зазнав від усвідомлення своєї причетности до вбивства, дедалі розросталося, він сходив якоюсь негативною внутрішньою енергією.
У своїй квартирі Тищенко опинився, подолавши той самий шлях через дах. Крізь фіранку йому було видно мікроавтобус з охоронцями, вогники цигарок всередині.
Сон нічим не відрізнявся від марення. Проте рівно о сьомій він прокинувся і, як завжди, вийшов на балкон, щоб зробити зарядку; ніщо в його поведінці не повинно було привертати уваги.
10
У костюмі під Каламуса Тищенко скидався на середньої руки начальника, по якого вранці приїхало персональне авто. Він стримано привітася, сідаючи поруч з водієм, на обличчі котрого вгадувалася тінь заклопотаностг.
— Кепські справи, — озвався водій-секретар, спостерігаючи в люстерко заднього виду за білим мікроавтобусом, що рушив слідом. — Цієї ночі було вчинено напад на Центр перевтілення. Вбито охоронця, зникли спеціальні відеокасети, зроблено спробу викрасти апарат перевтілення.
— Але ж там всюди сигналізація, вічка телекамер... — сказав лже-Каламус.
— Через дах проникли.
— Ми їдемо туди?
— Ні. Там зараз працюють експерти і слідчі.
В кімнаті Івана Івановича вже сидів Булига-Компанієць. Тищенко не помітив на обличчі прибульця з потойбіччя навіть натяку на тривожно проведену ніч. Воно було скоріше апатичне. Не виказував занепокоєння і керівник Центру перевтілення. Він уважно, щоб не сказати — прискіпливо, окинув поглядом постать лже-Каламуса, зауважив:
— Не личить вам цей одяг. — І зразу ж — про інше: — Чули вже?
— Так, — Тищенко повів оком на Панаса Дряпуна. — Чим це нам загрожує?
— Нічим.
— Але ж касети. А там і я, і Компанієць, і Куляба... Та й майже вся "Експарка". Цей матеріал може стати компроматом.
— Не стане, — знову Іван Іванович. — Щоб він став компроматом, потрібен відеомагнітофон, який відтворював би не тільки видимий план, але й енергетичні оболонки людини. А його неможливо поцупити, не прихопивши все обладнання. Я вже не кажу про інструкцію на прилад. — Учений раптом по-хлоп’ячому хихотнув. — Увесь Центр перевтілення ось тут, — він якось ніжно обхопив руками свою голову.
Тим часом Тищенко простежив у пам’яті нічну подію — від того часу, коли він прокинувся, до того, коли знову ліг у ліжко. На руках у них були вовняні рукавички, а поверх черевиків — шкарпетки, які вони потім викинули в каналізацію. Торбу з касетами він прив’язав до линви і спустив у вентиляційну шахту на даху свого будинку. Виявити її там міг би тільки сажотрус. Якби слідчим спало на думку розпитувати нічних таксистів, то й тоді Тищенко був би поза підозрою. Бо сідав, а після операції висідав із таксі далеко від свого будинку, як і від біофаку. У нього обійшлося без "проколів". Навіть дружина не помітила, що його майже дві години не було вдома. А от чи вдало повернувся до гуртожитку Булига-Компанієць?