— Ну, що ж — квартира, так квартира, — мовив Іван Іванович. — А тільки перед тим дайте знати всім, хто може вас кинутись, що буцім-то відбуваєте у відрядження.
...Куляба дивився на всіх чотирьох отетеріло. Його близько посаджені очі то ставали круглими, то раптом звужувались до щілин. Він був схожий на сову, яку розбудили ополудні.
— Це у вас що, такі жарти? — нарешті спромігся на запитання.
Іван Іванович з відповіддю не поспішав. Дістав із панельної шухляди телефон, вистромив антену і тоді тільки озвався:
— Якщо ви зараз підпишете контракт, то за півгодини, максимум за годину, сума, що тут зазначена, буде вже на рахунку вашого експарківського банку. Вся одразу, включаючи аванс.
— Я не про гроші. Звідти, куди ви мене посилаєте, ще ніхто не повернувся.
Керівник Центру перевтілення подивився на Тищенка, мовляв, скажи своє слово.
— Існує метод, — озвався батько "Експарки", — що дозволяє... Ну, ефірна сутність людини може на час покинути тіло. Коротше, я там уже побував.
— Але ж це незаконно! — В голосі Куляби було порівну подиву й обурення.
— Все, що не заборонено — дозволено, — сказав Іван Іванович. — Не існує ще законів, які б забороняли...
— Мова не про людські закони. Так чого доброго, знайдуться спритники, котрі замість одного, житимуть стільки земних життів, скільки їм заманеться. Ні, ні, я в цьому участі не беру.
— Але ж тобі довірено таємницю, — нагадав Тищенко.
— Не довірено, а втягнено в таємницю. А це — не те саме. Єдине, що я можу для вас зробити, так це не розголошувати.
Іван Іванович повернувся на сидінні й безпорадно подивився на лже-Особу. І тут подав голос водій-секретар:
— Молодому чоловікові слід подумати. Одвеземо його додому та дамо тиждень на роздуми. Сподіваюся, він збагне...
— Не треба мене одвозити, — сказав Куляба і висів із машини. — В "Експарці" з цього дня я також не працюю, — кинув у прочинені дверцята і поспішив до виходу з двору.
Тищенкові здалося, що то пішов не Андрій Куляба, а він сам, тільки зменшений — важкувата хода, ліве плече вище за праве, коротка міцна шия, одягнений у таку ж картату сорочку і штани з плащівки. І тут він відчув, що Булига-Компанієць тисне йому руку.
По паузі, що вже затягувалась, знову озвався водій-секретар:
— Нам би таких людей. — І додав із співчуттям: — Шкода хлопця.
Останні слова Дряпуна означали, що Кулябі або не жити, або ж на нього очікує заклад під землею. А ще Тищенко побачив посіріле враз обличчя керівника Центру; воно стало обрезкле, ніби виліплене із сирого тіста. Цей чоловік, попри затятість, ні — запеклість у досягненні мети, мав добре серце. Так само він, мабуть, переживав, коли йому доводилося усувати когось із колег.
— Зробимо так, — озвався Булига-Компанієць, котрий за весь час не прохопився й словом. — Нехай хлопець оговтається. Гадаю, два дні досить. А тоді, — він подивився на Тищенка, — побалакаємо з ним. — Прибулець із потойбіччя говорив поволі, ніби розмірковував уголос, так, як це робила Особа. І майже таким самим голосом.
Панас Дряпун на мить аж заціпенів, а тоді обернувся до лже-Особи і подивився як на живу ікону.
— Це мудре рішення, хазяїне, — сказав Тищенко. — Той, у чиєму тілі перебуває моя сутність, думав десь так само, як і Куляба, але гору взяла поміркованість і бажання не допустити банкрутства "Експарки".
Після тривалого мовчання, що запанувало в машині, озвався Іван Іванович:
— А взагалі-то для нормальної людини все це дуже незвично. Провідників слід готувати вже з дитсадка.
Цим індиферентним зауваженням він давав зрозуміти, що не має нічого проти пропозиції Особи і передає ініціативу прибульцям з Того світу.
...Коли Тищенко набирав номер Кулябиного телефону, трубку піднімали і тут-таки ж клали. Соратник з "Експарки", з усього, не хотів мати справу зі своїм інструктором. Тоді Тищенко й Булига-Компанієць поїхали на квартиру "каскадера".
У пташиних очах Куляби, що відімкнув їм двері, була зневага.
— Проходьте, — сказав не дуже привітно, — але не сподівайтесь, що вам пощастить...
— То оце так живуть холостяки... — мовив Тищенко з усміхом. — Та не вбирайся, як на парад. Тут усі свої.
Батько "Експарки" подивився на телефон, радіо, обвів поглядом стіни і кивнув на двері. "Каскадер" усе збагнув, хоча вираз недовіри на його сухорлявому лиці з маленьким носом не танув.
— Ви невчасно, — мовив він, натягуючи штани. — Мені треба йти шукати нову роботу. Сподіваюся, в цьому місті існує організація, де моральні засади не тільки декларують.
— Моральні засади, моральні засади... Аби тільки знати, що це таке, — зауважив Тищенко.
Тим часом Куляба вже застібав сорочку і клацав дверним замком.
У дворі з дитячим майданчиком і котельнею нікого підозрілого не було видно.
— Як ти вважаєш, Андрію, — сказав Тищенко, — убити безневинну людину — це морально?
— Безглузде запитання, — відказав Куляба.
— Отже, неморально. А якщо питання поставити в дзеркальній площині — повернути безневинно забиту людину в наш світ — це морально?
Куляба розгублено закліпав очима. Подивився підозріливо на Булигу-Компанійця.
— Ти хочеш сказати, що отой вельможа з "Порядку" тільки те й робить, що повертає у цей світ безневинно замордованих? Та для цього їм знадобляться мільйони й мільйони добровольців і стільки ж провідників.
— Школа Хоми Булиги, — усміхнувся Тищенко.
— А таки його... Коли був живий Хома, "Експарка" не служила "Порядкові".
— "Експарка" служила всім, хто платив, — зауважив Тищенко. — Її для цього і створено. Але наша розмова не матиме сенсу, поки ви не познайомитесь.
Руку подала лже-Особа.
— Булига Хома.
"Каскадер" на мить завагався, а тоді тицьнув свою міцну, як дощечка, долоню і, мабуть, уперше окинув поглядом постать молодика з голови до ніг. Перед ним стояв хлопець, молодший від нього років на чотири-п’ять, з виразними чорними очима, овальним обличчям, припухлими, як у підлітка, губами і смаглявою, оливкового кольору, шкірою. Крізь зовнішню стриманість пробивалася якась внутрішня сила.
— Це треба ще довести, — сказав Куляба.
— Авжеж, синку, — погодився молодик. — І доказом може бути розмова, про яку крім нас з тобою, не знав і досі не знає ніхто. Отож хочу нагадати, що ти мені казав, коли я формував групу для гасіння пожежі в лісі. Ти був проти того, щоб до складу виконавців цієї небезпечної акції я включав Дідка. Більше того, в останній день перед від’їздом на аеродром ти вивів мене з ангару, повів на берег і там довго вмовляв не брати його в нашу компанію. Саме вмовляв, бо якихось вагомих доказів проти нього не наводив. І вже потім, у літаку, — ми сиділи поруч — благав утримати його від стрибка, а йому пояснити, що він, Дідко, мовляв, був тільки "запасним гравцем".