— Не дивуйтесь, — мовив Панас. — Те, що ви побачили — очевидне. А скільки такого, чого не побачиш!? У темних закутках кожної сутності причаївся звір.
Якийсь час вони мовчки йшли коридором. На жодних дверях не видно було ні замка, ні навіть щілини для ключа.
— Двері відмикаються з пульту управління, — відповів на запитання Тищенка водій-секретар. — Згодом пояснив: — Усім цим хазяйством заправляє один чоловік, який зветься оператором. Точніше, двоє — змінники. Їм добре платять за роботу, а ще більше — за мовчання. Міняються вони через три доби. О третій ночі, коли не працює метро, змінник під’їздить сюди на вагон-дрезині, привозить провізію, а натомість забирає контейнер з покидьками. Тоді йде в апаратну, перевіряє роботу всіх систем, ну, сигналізацію, кондиціонування в камерах, магнітні засуви на дверях і таке інше, розписується в журналі і тоді вже відпускає змінника. А той сідає на дрезину і відганяє її в належне місце. Вже інші люди — не втаємничені — виймають з контейнерів пластикові пакети і направляють на спалення, а в день і час, коли настане зміна чергових, в дрезині вже стоятимуть запломбовані контейнери з продуктами. Надійність такого способу охорони господарства зростає ще й завдяки тому, що службу несуть два брати-близнюки, яких і рідна мати не розрізнить. З одного боку кожен дбає про іншого, як про себе, і, отже, виключається найменша халатність, з іншого — нічні чергові метроплітену вважають, що на дрезині відбуває, а потім повертається той самий чоловік.
Тим часом попереду вже вгадувалася глуха стіна — кінець коридору.
— Ага, — похопився Дряпун і повернув до дверей. — Цікавий суб’єкт. Подивіться.
Тищенко, припавши до вічка, побачив худого чоловіка в розтягнутій тільняжці і трусах, котрий лежав на ліжкові й читав газету. Здавалося, він щойно повернувся з роботи і, знявши верхній одяг, приліг відпочити.
— Цей чоловік передбачив, як він твердить, занепад і деградацію "Порядку"; навіть рік назвав. А головне — примудрився своє передбачення опублікувати. Суд співголів виніс йому смертний вирок. Вже й акцію з ліквідації були розробили, але один з чільних людей порадив зачекати й порішити пророка після того, як мине термін пророцтва. Ось його сюди й спровадили. Для рідних і близьких він просто зник, як зникають у всьому світі тисячі людей. Його прізвище й тепер ще значиться в службі розшуку... Зрештою, як і двоє його сусідів. — Панас підійшов до останніх дверей у коридорі. — Цих також розшукують. Вони не повернулися з відрядження.
У просторій камері сиділи двоє: один — огрядний, з густою, завитою каракулем сивиною і лупатими очима. На ньому була жилетка, одягнена на голе тіло, і картаті піжамні штани. Він щось розповідав чолов’язі дистрофічного вигляду з жовтим нездоровим обличчям. На вигляд їм було по сорок п’ять. Тищенко завважив, що ці двоє не дуже переймались обставинами, в яких опинились. Дистрофічний уважно слухав, почухуючи волохаті груди; він був у майці й теж піжамних штанях, і сидів на ліжку, прихилившись спиною до стіни.
— Колеги Івана Івановича, — пояснив Дряпун. — Іронія долі: ідея створення закладу, — він окинув поглядом коридор і дві галереї дверей, — належить цим двом. Вони вважають, що, вбиваючи покручів, суспільство підкладає свиню своїм нащадкам. Чим більше їх уб’ють, тим більше злочинних сутностей опиниться у потойбіччі, а відтак тим більше їх втілиться природним шляхом у прийдешніх поколіннях. Цих — бракованих, як вони вважають, слід якомога довше тримати в їхніх теперішніх тілах. А буде винайдене безсмертя, то зробити їх безсмертними.
— Цікава теорія, — усміхнувся Тищенко, поступаючись місцем біля дверей. А як вважаєте ви? Адже вас повернули неприродним шляхом і, отже, автоматичного блокування пам’яти не сталося. Таким чином ви можете підтвердити або ж не підтвердити.
— Та вони мають слушність, — сказав Панас Дряпун, припадаючи до вічка. — Але їх посадили не за це. Вони зайві свідки перевтілення. Якщо таємницю знають двоє — вона під сумнівом, якщо ж нею володіють троє — то це вже не таємниця. Сперше їх збиралися ліквідувати так само, як і пророка, але добра душа, Іван Іванович, а він уже на той час став володарем сірого кітеля, виклопотав їм тут камеру. Це найбільше, що він міг для них зробити.
Коли стали повертатися назад, Тищенко завважив, що відстань між дверима значно перевищувала ширину самих камер. То були вирубані в породі порожнини. Вони вже були на півдорозі до холу, коли водій-секретар спинився біля одних з дверей і порадив Тищенкові зазирнути... В камері сиділа дівчина років двадцяти п’яти. На ній була біла блузка й руда спідниця; на ногах золотим шитвом поблискували черевички чи пантофлі. Бранку не можна було назвати красунею, але ніжне личко в обрамленні прямого чорного волосся робило її привабливою. Вона підвелася зі стільця, потяглася, розминаючи суглоби, і Тищенко побачив струнку постать, повненькі ідеальної форми перса, красиві довгі ноги.
— Що там? — почув він за спиною голос Панаса.
— Дівчина. Нічого собі, симпатична...
— То не дівчина, — сказав Панас, — то хлопець.
Тищенко поступився місцем біля дверей, пропонуючи переконатися вочевидь, що то справді дівчина. Але його супутник тільки посміхнувся.
— У тому гарному жіночому тілі живе чоловіча сутність... Так ось, він, я маю на увазі не тіло, а дух — втім, це сталося таки з допомогою тіла, — вбив свою кохану і її нареченого. З ревнощів... Вони дружили з дитинства, ходили в одну лазню, часто спали в одній постелі. Дівчина навіть не здогадувалася, хто була насправді її подруга. Коли ж та, справжня, виросла і закохалася в ровесника, для її подруги, чи як його точніше назвати, настали чорні дні. Це була велика драма людської сутности, яка згодом переросла в трагедію. — Панас співчутливо зітхнув. — Нехай вам буде відомо, що в світі таких істот чимало. І вони, як свідчить історія, з’являлися завжди. Чому? Мабуть, усе той же брак природного втілення. А загляньте-но в цю камеру, — сказав Дряпун, прямуючи до сусідніх дверей.
Тищенко припав до вічка і побачив огрядну літню жінку в плетеній кофті, одягненій поверх довгого, в червону гвоздику, халата. Попри теплінь, що панувала в підземеллі, жінка, напевне, потерпала від холоду. Вона мала повне рум’яне обличчя, на якому годі було вгадати настрій або якусь думку. Це було обличчя, яке в однаковій мірі могло належати директорові банку і наглядачці в жіночій в’язниці.