"Ще один, одержимий месіанством", — подумав Тищенко, а вголос сказав:
— А вам не спадало на думку, що ви тільки виконавець волі Вселенського Розуму? Адже події, що відбуваються в матеріальному світі, вже давно змонтовані у вигляді польових програм. І отже, всі ваші дії давно запрограмовані.
По цих словах Тищенко знову завважив ув очах керівника Центру вже не просто допитливість, жадання знати.
— Це щось нове, — мовив той. — Навіть Панас Дряпун мені такого не казав.
— Може, я й помиляюсь. Мені там не довго довелося побувати. Гадаю, Компанієць пояснить краще.
Тим часом завивання за вікном перейшло в скавуління, водночас почулися голоси на сусідньому балконі. До Івана Івановича і його гостя долинули окремі уривки речень, за якими можна було вгадати батьківські напучування і пораду одружуватися та не "дурити дівчині голову". А потім сталося дивне: пес враз змовк і водночас на двох чоловіків, що сиділи за столом, війнуло протягом. Вони подивились один на одного збентежено. Адже протягу насправді не було: фіранки на вікнах навіть не хилитнулись. Це було щось, що торкнулося не матеріального тіла, а ковзнуло по їхніх аурах.
— Він таки був з нами, — пошепки сказав Іван Іванович, і в очах його спалахнув вогонь божевільного.
— Скоріше за все він був біля свого батька. Та й тіло його там.
— Мабуть, що так. Але ж і з нами він побував.
По часі Іван Іванович і лже-Каламус стали свідками, як батько Компанійця безуспішно намагається загнати собаку до свого авто. Йому пощастило те зробити тільки по тому, як молодий лже-господар такси, обійнявши на прощання літнього чоловіка, зайшов у двір готелю-гуртожитку.
Несподівано керівник Центру сказав:
— Послухайте-но, якщо те, про що ви оповіли.., ну, про польові програми... правда, то виходить, що минуле — не те, що було, а те, що буде. А відтак у нас хибне уявлення про напрямок часу. Ми в нашому матеріальному світі бачимо лише його дзеркальне відображення, і всі свої умовиводи про бутття робимо на помилковому твердженні. Час тече не з минулого в майбутнє, а навпаки.
— Хто зна, — відказав лже-Каламус. — Може, все відбувається так, як ви кажете, а, може, й на перетині двох часових векторів: нашого — матеріального, й потойбічного — польового. Для матеріальних об’єктів час плине так, як ми його розуміємо, для того ж світу — навпаки. Тобто польові програми подій, підготовлені Вселенським Розумом, накладаються на їхні матеріальні форми, і це — сьогодення. Для матеріальних об’єктів (у тому числі й живих) час тече з минулого в майбутнє, для подій же — з майбутнього в минуле. Звісно ж, із нашої точки зору. Отже, кожна подія відбувається на перетині двох часових векторів — земного й потойбічного.
— Досить глибоке мислення, як для Каламуса, — зауважив Іван Іванович.
— А що, Каламус — дурень?! — зіграв ображеного Тищенко.
— Ну, ну, — схаменувся господар. — Ви ж у минулому керівник держави... Мислите ж як сучасний науковець.
— Оцей, у плоть якого ви мене втілили, мав вищу інженерну освіту і залишив мені сучасні знання.
— А-а, так, так.
— Ви поклялися, що повернете у цей світ свою... — нагадав гість, кивнувши на фотокартку.
— Так. І я вже до цього готовий. Але мушу подолати дві проблеми: розшукати жінку — її родичку або близьку подругу. І не будь-яку, а таку, енергетичний кокон якої піддавався б розвтіленню. Доки метод не було апробовано, я цим не займався. А тепер, коли повернувся Дряпун, Особа, ви... Коли вже всі сумніви позаду...
— Минуло багато років, — зауважив лже-Каламус. — Де ж ви знайдете жінку, котра добровільно погодилася б поступитися своєю чергою жити? Та ще таку, яка відповідала б отим вимогам?
— Справді. Це важко. Я вже не кажу про те, що жінка та мусить бути хоч трохи схожою... — Іван Іванович похилив голову і довго мовчав. Він, здавалося, забув про гостя. Та нарешті озвався: — Мені вже скоро півсотні. Отже, і її я мусив би втілити в плоть відповідного віку. Принаймні тіло вісімнадцятилітньої дівчини не підійде.
— Авжеж, — погодився лже-Каламус.
— Останнім часом почастішали випадки самогубства, — провадив тим часом господар, — надто серед жінок. Про це не пишуть у газетах, але реєстрація ведеться. На жаль, самогубці віддають перевагу газові. Та дехто з них усе ж послуговується мостом і річкою.
— Ви думаєте, що людина, доведена аж до такої крайності, буде спроможна вас зрозуміти?
— А це залежатиме від мотиву самогубства. Он родич Панаса Дряпуна, який, до речі, і не думав добровільно покидати цей світ, погодився віддати життя в обмін на волю для двох своїх однокамерників.
— Він був політичний. А там діють інші чинники.
Тищенко раптом відчув, як затьмарило йому свідомість. Давався взнаки удар по голові. До горла підступила млість. Помітив переміну й господар.
— Вам зле? Ви аж пополотніли, — зауважив він стурбовано. — Може, таким людям як ви... ну, я маю на увазі тих, які повернулися звідти, не можна пити?
— Справа не в випитому. Той же торохнув мене дошкою, мало не вбив. Струс мозку. А при струсові, мабуть, не можна спиртного.
— Ну, то підіть приляжте, — запропонував Іван Іванович.
Його не полишало відчуття роздвоєности. Здавалося, він бачить ті самі вулиці міста очима дитини і водночас старого. Те дитинча дуже швидко зросло і постаріло, і так само швидко змінився навколішній світ. Він упізнавав старі будинки з колонами й портиками і не впізнавав нових — позбавлених будь-якої архітектурної атрибутики: його дивували цілі потоки автомобілів і велика кількість людей. Але він орієнтувався і знав, куди йде... В "Міськдовідці" йому написали адресу людини, якою він цікавився.
Подорож була коротка. Він висів з переповненого тролейбуса біля будинку, який називали "Китайським муром". То була десятиповерхова споруда, що тяглася вздовж річки на добрий кілометр. Відшукав потрібний під’їзд, піднявся ліфтом на шостий поверх і впевнено подзвонив. По хвилі за дверима почувся чоловічий голос:
— Хто там?
— Служба газового господарства, — відповів він.
По довгому клацанню замками двері відчинив старий років на сімдесят.
— Тут живуть Каламуси? — поцікавився.
— Тут мешкає Каламус, — відказав старий. У голосі хоч і не було видимої гордості, проте відчувалося, що чоловік знає ціну своєму прізвищу.