До Тищенка, що залишився на автостоянці, підійшов водій-секретар. Кивнувши на пса, сказав:
— Собаку не обдуриш.
Десь поряд теленькнуло, Панас Дряпун кинувся до своєї машини і взяв телефон. Послухавши, сказав:
— Гаразд. — І до лже-Каламуса: — Вас просить зайти Іван Іванович.
Стіл у номері керівника Центру перевтілення був накритий на дві персони. Тищенкові, життя якого проходило здебільшого на колесах, довелося скуштувати дорогої ресторанної кухні, але те, що він побачив на столі Івана Івановича, потьмарило бачене доти. Це був великий набір страв від червоної зернистої ікри до ананасів. Окремо стояла проста тарілка зі шматком чорного хліба й порожньою чаркою.
— Сідайте, — запросив господар. — Ви сьогодні втратили багато сил... Але справа не в тім... — Він розкоркував пляшку і, наповнивши спершу чарку, що стояла на тарілці, налив потім лже-Каламусові й собі. Кивнувши на стіл, мовив: — Це щось мовби поминки. Минуло дев’ять днів відтоді, як один молодий чоловік добровільно зрікся цього світу в ім’я великої мети. Я не можу сказати "земля йому пухом", бо тіло його поміж нас. Але я обіцяю докласти всіх зусиль, аби повернути його в наш світ. Сподіваюся, він таки залишиться нашим... — Іван Іванович приклав до вуст келих; він, здавалося, не випив, а вицідив рідину крізь зуби.
Вже коли покінчили з борщем і присунули тарілки з відбивними, озвався знову керівник Центру перевтілення:
— Щось у цьому є аморальне. Ми з вами поминаємо, а батько того, кого поминають — ні сном, ні духом...
З вулиці долинуло виття. Лже-Каламус підвівся й визирнув у вікно. На набережній у трояндових кущах лежав мурий пес і, задерши голову, тужливо завивав. Він дивився на вікна Компанійця.
— Такса Родіона, — мовив лже-Каламус.
— Старий уже собака, — відказав Іван Іванович. — Змалку в них.
— Він не визнав теперішнього Родіона.
— Я все бачив з балкона. Цікаво, що його бентежить — чужа сутність?А чи душа Родіона, котра, за повір’ям, з’являється на дев’ятий день поміж людей.
— Гадаю, те повір’я не безпідставне, — мовив лже-Каламус, знову сідаючи до столу. — Особа... е-е. Компанієць відчув його.
— Як саме? — булькаті, вже посоловілі очі господаря враз стали допитливими.
— Ну, Компанієць запевнив, що ВІН тут. А яким чином йому стало про те відомо, не сказав.
Іван Іванович узяв пляшку і знову наповнив келихи — лже-Каламусів і свій. Довго дивився на чарку, що стояла на тарілці зі шматком чорного хліба, а тоді підвів очі і став ніби шукати поглядом щось під стелею.
— Авжеж, він десь поряд, — мовив. — Родю, якщо ти тут, — дай якось знати.
Вони довго дослухались, але, крім виття собаки та гудіння буксиру, що тягнув баржу на річці, нічого не почули.
Після другої Тищенкові стало жарко, він зняв піджак і попустив краватку. Івана Івановича теж розморило; батист сорочки прилип до тілистих волохатих грудей; на обличчі з великим носом поблискували рясні краплини поту.
— Інколи мені стає страшно, — звірився він. Ну, через те, чим я ото займаюсь. Не людське то діло.
— А чиє?
— Вселенського Розуму. Духу. Та тільки не людини.
— І давно ви цим?.. — поцікавився лже-Каламус.
— Можна сказати, з юних літ. Господар підвівся і, вийшовши на хвилину в спальню, виніс звідти фотокартку в рамці. — Ось, це вона штовхнула мене на гріх.
На фото було миле дівоче личко в обрамленні чорного волосся. Такі зачіски дівчата носили ще в пору Тищенкової юності, як і картаті сукні, зав’язані стрічкою під саму шию. Дівчина не була красунею, але в погляді виразних карих очей світилася доброта й лагідність.
— Коли я про те довідався, мене покинув розум. У свідомості спалахнули картини катастрофи, якої я не бачив. Я немовби зловив відеохвилю моєї нареченої — ну, все те, що вона бачила, чула і відчувала в мить, коли заклинило одну з турбін літака. Кажуть, близькі люди в критичний момент відчувають небезпеку, яка загрожує іншому. Я такого не відчув, а всі ті видіння промайнули в моїй свідомості десь за тиждень по тому, як сталася авіакатастрофа. Але коли згодом у пресі з’явилися матеріали комісії, котра досліджувала причини аварії і подальші дії екіпажу та пасажирів, то все те дивовижно збігалося з моїми видіннями... Із психлікарні, де мене місяць обстежували, я виніс довідку про одужання і впевненість, що на Землі, крім гравітаційного, електромагнітного, акустичного та інших полів, існує ще інформаційне поле — так би мовити, відеозапис усіх подій, які тільки трапляються в нашому світі; незнищенний архів; пам’ять Вселенського комп’ютера. Потім прийшло і розуміння сну, як виходу на час людської сутности з матеріальної оболонки. Правда, я й зараз не можу сказати, як те відбувається: чи сутність людини виходить в інформаційне поле, а чи пасма того поля пропливають повз людську сутність, котра вийшла з плоті. Мабуть, і так, і так залежно від індивідуальности. Вже тоді, будучи випускником біофаку, я збагнув усю мінливість і тимчасовість матеріального і незнищенність, вічність духовного, — Іван Іванович перехрестився. — Нехай мені пробачать класики "Порядку"... Але те, що ми з вами сидимо за одним столом — прямий доказ на користь моєї концепції.
— В наш час такі слова вважалися великою крамолою, — озвався лже-Каламус.
— Знаєте, навіть ортодокси від теології під натиском нових знань змушені вносити корективи в церковні догми. А "Порядок", хоч би що там казали, організація світська. Отож нічого дивного, що саме ця асоціація асигнувала мої розробки. Але то сталося набагато пізніше... — Господар потягнувся знову до пляшки і точно віддозував по півкелишка собі й гостеві. Тоді длубнув виделкою кружальце лимона. — Не ідеї рухають прогресом, а почуття, — сказав він, кривлячись від кислого, — почуття любові, зненависті, бажання помсти. Чого далеко ходити — перший засновник "Порядку" не створив би свого вчення, якби не прагнув помститися за смерть брата. Всепоглинаюче, всеохопне почуття ненависті стало імпульсом і рушієм усіх вчинків цього чоловіка. Мою ж життєву домінанту визначила велика любов до дівчини, — Іван Іванович кивнув на портрет, що стояв посеред наїдків. — Я не міг уявити її мертвою. Це тоді мені прийшла в голову думка про незнищенність душі. Я поклявся — а це могло прийти в голову тільки психічно хворому — що поверну її. Під клятвою, що я дав собі у психлікарні, проходить усе моє життя... Спершу я зібрав з усіх-усюд таких самих божевільних, як сам, потім, висмоктавши з них усе потрібне, правдами й неправдами спекався їх. Тепер я володію механізмом комунікації між нашим і потойбічним світом. Я один — більше ніхто. Вся теорія, схема приладу — ось тут, — він торкнувся пальцем голови. — Якщо прилад вийде з ладу — полагодити його зможу тільки я один. Такий стан речей влаштовує і керівників "Порядку", адже все замикається на одній людині і отже, виключається будь-який витік інформації.