Охоронці, не прохопившись і словом, вмостилися на задньому сидінні. У своїх мішкуватих сірих костюмах вони нагадували роботів.
Порівняно з освітленим люмінісцентними лампами підземним ангаром тунель виявився темним. Їхали із ввімкненими фарами. Обіч тяглася колія. Хвилин за десять попереду засіріло, а потім вони виїхали в балку, де проходила залізниця. Отже, в тунель можна було потрапити також залізницею. Навряд, що б це була колія метрополітену.
Про Центр перевтілення не знала навіть Служба безпеки "Порядку". Тільки найвищі чільники. Але і їм не все було відоме. Іван Іванович, остерігаючись звинувачення в халатності (мовляв, ненадійно ізолював провідника), мабуть, не повідомив тоді про те, що знав за фактом вбивства Каламусів. А саме: вбивця — провідник, тобто Тищенко, який внаслідок психічного надриву (причиною була інформація, отримана в потойбіччі) помстився організаторові зловісної акції голодомору. Але, як вважав Іван Іванович, сутності Тищенка вже немає, а є сутність Каламуса, котра за іронією долі тепер перебуває в тій же самій плоті, що вкоротила їй віку. Відтак немає сенсу порушувати справу про вбивство, бо на лаві підсудних опиниться сам Каламус — правда, в матеріальному одязі свого губителя. Отож керівник Центру перевтілення і зажадав від служби охорони "Порядку" припинити слідство. Але знайшовся принциповий оперативник, котрий, попри наказ начальства, вирішив справу таки розплутати, чим і підписав собі вирок.
— А той, — водій-секретар кивнув кудись назад, — досить тонко зробив свою справу. — Якби за вами стежив тільки один наш агент, ми б проморгали. Недобре запідозрив вивідувач, що залишився на вулиці, навпроти вікон офісу. Ви, прочинивши кватирку, чогось довго тримали над головою руки.
— Так, — відказав лже-Каламус, — вони зайшли слідом за мною. А потім, коли мене виводили, будку підігнали двері в двері.
Дорога, якою вони їхали, була вузька, дворядна і, з усього, недавно заасфальтована. Тищенко завважив, що на її перехресті з міською трасою стояв знак "В’їзд заборонено". Отже, для багатьох це була дорога в один кінець.
...Коли виїхали на набережну, водій-секретар, скоса зиркнувши на лже-Каламуса, сказав:
— Подивіться в дзеркало.
Тищенко повернув до себе люстерко, вмонтоване в сонцезахисний козирок; обличчя його було бліде, в кутиках губ і біля носа буріли сліди крові, в розпатланому волоссі також запеклася кров. До горла йому підступила нудота. Але не від надмірної вразливости: це були симптоми струсу мозку. Пересилюючи біль, він розмотав шматки носової хустки на зап’ястях (там уже засохло) і став ними обтиратись.
В’їхали на автостоянку в цоколі готелю-гуртожику Вищої школиь"Порядку". Охоронці залишилися в машині, а лже-Каламуса Дряпун повів до ліфта. Там він натис на кнопку і, коли вони опинилися на майданчику шостого поверху, сказав:
— Компанієць мешкає в шістсот шістдесят шостому... — даючи зрозуміти, що далі тому слід іти самому.
Коли Тищенко наблизився до номера Булиги-Компанійця, з сусідніх дверей вийшла гарна дівчина. Це була Надя. На мить Тищенко забув, у якій подобі він є тепер, і на обличчі в нього з’явилася посмішка. Та дівчина, вочевидь, кудись поспішаючи, тільки ковзнула по ньому неуважним поглядом. Разом з парфумами він вловив знайомий запах її тіла. У душі в нього щось замлоїло; він не міг би сказати, від чого: від докорів сумління за мимовільну зраду дружині, а чи від ніжності, що залишилася в його свідомості до цієї дівчини.
Чого-чого, а застати керівника Центру перевтілення і Булигу-Компанійця за картами Тищенко не сподівався.
— А де Панас Дряпун? — мовив Іван Іванович, уздрівши на порозі лже-Каламуса. — Можна було б два на два.
Такою легковажністю він, мабуть, хотів продемонструвати свою абсолютну впевненість в акції, яку провів щойно водій-секретар. Але ж усе відбувалося значно небезпечніше. З камери, в якій побував Тищенко, живим вороття не було. Його справді врятувала оперативність Дряпуна. Тим часом, попри несерйозність запитання, погляд сірих, трохи витрішкуватих очей Івана Івановича був уважний, всеохоплюючий. Від нього не уникли ні блідість на лиці лже-Каламуса, ні волосся в бурих ковтунах. Він сказав, звертаючись до партнера картаря:
— Все-таки первинне в людині — її душевна сутність... Ось, будь ласка, ваш соратник чогось убрався не в лахміття провідника, а так, як ходив за життя... Е-е, я маю на увазі — в попередньому житті.
Лже-Каламус на те зауважив:
— На жаль, одяг не змінив подоби Тищенка, і це мало не коштувало мені життя. — Він дістав із кишені рамку зі слайдом і поклав на стіл перед керівником Центру перевтілення.
— Я це бачив, — відказав той і, показавши пальцем угору, продовжив:
— Там довелося розповісти про випадок з провідником. Вже звідти пішла вказівка до служби охорони. Але в них знайшовся правдоборець...
Тим часом молодий мешканець номера, котрого, здавалося, цікавили тільки карти, підвів очі на Тищенка; на мить у них розвіявся морок, у якому колись ховалася сутність Компанійця, і звідти визирнула душа Хоми Булиги.
— Там ванна й аптечка, — кивнув на двері молодик. — Умийся й причепурися.
Коли Тищенко, умитий і причесаний, вийшов з ванни, в кімнаті, крім Булиги-Компанійця та керівника Центру перевтілення, сиділи ще голова асоціації та двоє з п’ятнадцяти його співголів. На всіх трьох, а також на Іванові Івановичу, були кітелі з дорогого сірого сукна. Тищенкові, вже вкотре, здалося, що це не люди, а модулі дивовижної багатоголової істоти, яка може існувати як вкупі, так і нарізно — у фрагментах. Ось сидять чотири живих частини її — одна нордична: сірі очі, високе чоло з білястими залисинами; друга азійська: оливкового кольору шкіра, широкі вилиці; третя негроїдна: волосся в дрібних кучериках, білі, немов перламутрові зуби. Ну, й четверта — середньоєвропейська: бульбою ніс, пещене повне лице і також сірі очі. Лже-Каламус привітався, і вони відповіли, але не підвелися щоб потиснути руку. "Моє діло тут друге", — подумав Тищенко, сідаючи на вільний стілець і прислухаючись до того, що казав голова асоціації.
— ...Якби проблема була лише в тероризмі... В усьому світі щодня хтось на когось чинить замах... Справа складніша. Система, здається, вичерпала свій ресурс. Спочатку ми змагалися з сусідами, потім силкувалися не відставати від них, недавно ще обіцяли наздогнати, а тепер уже не знаємо, що й діяти. Ми буксуємо. Виробництво товарів не зростає. Може, це видасться містикою, але іноді здається, що з живого організму, яким є асоціація, кудись витікає енергія. Що у таких випадках робили ви?