— Це мусила б бути наша ідея — розвіятись, — звернувся добродій у такому ж, як і на Іванові Івановичу, кітелі до молодого чоловіка. — Але ми тоді не наважились.
— Та треба ж оговтатися, — з усміхом відказав молодик. — Не часто доводиться перетинати такий кордон. Подія варта, щоб її відзначити.
Чоловік схилив голову на знак згоди і, розчинивши високі дубові двері, запросив гостей до зали, посеред якої, заставлений напоями й наїдками, стояв довгий стіл. Усе той же чоловік, який був тут за старшого, власноруч відсунув стільця перед молодиком і, коли той сів (це було місце на покуті), примостився по праву руку від нього. По ліву сів один із прибульців — міцний, ще молодий чолов’яга. Водій та Іван Іванович пішли в другий кінець столу.
...Незважаючи на те, що кожен із присутніх уже перехилив по дві чарки коньяку, за столом не розвіювався дух настороги. Не було проголошено жодного тосту, та й чаркуватися гості не поспішали. Бенкет нагадував поминки.
— Та-ак... — мовив молодий чоловік, підносячи до вуст келишка. — У нас було веселіше. Га, Каламусе? Чи як тебе тепер називати? — Він поглянув на сусіда ліворуч, з яким сюди приїхав.
— Авжеж, — буркнув той і, відклавши виделку, завів "Тихі вечори" — пісню, що її співали діди й прадіди господарів цього столу.
Він мав густий баритон; спочатку його слухали, а тоді почали підспівувати. Але це була тільки данина ввічливости; очі людей, хоч і поблискували від випитого, але настрою не виказували. Їх, здавалося, змусили співати там, де за всіма законами слід мовчати.
Коли пісню закінчили, молодий чоловік звернувся до організатора бенкету:
— Послухайте-но, поки ми сюди їхали, над нами весь час кружляв гелікоптер. Хіба справи такі вже кепські, що треба охороняти навіть із повітря?
— Та ні, — відказав той. — Це лише перестрахування від випадкового збігу обставин. Взагалі-то з цього боку у нас спокійно. Поки що спокійно...
— А в чому ж тоді проблеми? — знову прибулець із потойбіччя.
— Так одразу й не скажеш. Їх чимало — зовнішні, внутрішні...
— Що, з’явилися вороги поміж сусідів?
— Зовнішні — це ті, що поза структурою "Порядку". Ну, наприклад, продуктивність праці падає, наплодилося різного роду опозиціонерів. А внутрішні — це те, що функціонери асоціації добираються не за діловими якостями, а за родинною приналежністю. Звідси — часто некомпетентність в управлінні, а це економічні втрати і зневага населення. До речі, обов’язкова освіта для всіх має й тіньовий бік: освічену людину важче переконати... Ну, ще загострились міжнаціональні проблеми. Нації, навіть наймалочисельніші, чинять неймовірний спротив асиміляції. Але найгірше — немає єдності в самій асоціації. Оці, — він обвів поглядом присутніх, — чи не єдині, що досі вірні... — Чоловік мить помовчав, а тоді налив собі повний келих і якось хвацько виплеснув до рота. — Сподіваюся, тепер, коли ви нарешті тут... — мовив, тамуючи розчуленість і тремтіння в голосі. — Ваш досвід...
Їх ніхто не обслуговував. Напої і наїдки — варені, смажені, копчені, гарячі й холодні, лежали на білому обрусі широчезного бенкетного столу. Чолов’яга в картатій сорочці, котрий прибув у машині з молодиком, не полишав без уваги жодної із страв. На його тарілці з’являлися й одразу ж зникали індичатина і паштет із печінки, великі масні оливки й печені карасі, кетова ікра і краби. Він був найздоровіший і, мабуть, найголодніший з усієї компанії. Господар, завваживши його завзяття, запитав з усміхом:
— А що, на Тому Світі не годують?
— Каламус любив попоїсти й до того, як побував у потойбіччі, — відказав молодий чоловік, окинувши поглядом сусіда зліва.
— Якісь складності із втіленням Каламуса були? — поцікавився господар.
— Та ні, ми точно розрахували. Першим пішов я. Каламус був поміж тих, хто мене, е-е... мою сутність там зустрів. У той час, коли ми вже повертались, оператор ввімкнув арку в Центрі перевтілення, під якою сидів непритомний провідник. Ризик був, але тільки для Каламуса: тіло, призначене для його сутності, могло бути ще зайняте душею, якій воно належало. Але вийшло на добре. Каламус отримав сильну плоть, а той, хто багато знав, перебуває тепер в іншій компанії.
— Прошу не називати мене більше Каламусом, — озвався чоловік. — Тепер я Тищенко. Віталій Тищенко — керівник кооперативу "Експарка", що бере замовлення на транспортування вантажів у будь-яку точку планети й ближнього космосу, як і на виконання замовлень, пов’язаних із ризиком для життя. На моєму особистому рахунку лежить велика сума, яку я отримав від асоціації "Порядок" за виконання надскладного завдання по доставці з потойбічного світу сутности однієї видатної особи. Втім, це останнє в документах ніде не фігурує... Маю жінку і двох синів.
Від тютюнового диму (більшість із присутніх курила) і пахощів від страв приміщення нагадувало залу ресторану. Не чути було тільки гомону й не було розкутості. Здавалося, тут зібралися чужі, випадкові люди. Першим підвівся Тищенко-Каламус, котрий, втамувавши голод, тепер дивився довкіл посоловілими очима.
— Піду, подихаю, — сказав він. — Мо’, й ти, хазяїне?
— То це правда, що вас називали хазяїном? — поцікавився старший за столом.
— Авжеж, — відказав молодик. — І це слово мало дуже вузьке значення.
— Він нас часто запрошував у гості, — пояснив Тищенко-Каламус. — Ні в кого не було такої вишуканої кухні, як у нього. От ми й називали його хазяїном. До речі, у нього нам було весело й цікаво.
Десь туркотіла газонокосильна машинка. Будинки хоч і були розташовані безсистемно і на перший погляд ніби й відрізнялися один від одного,але насправді їх споруджували за тим самим проектом. Ті, хто цим займався, подбали, аби жоден із господарів не мав переваги над іншими. На терасах деяких із котеджів сиділи жінки, по лужку бігали дітлахи; віяло запахом свіжоскошеної трави і спокоєм. На обличчі молодого чоловіка з’явився вираз умиротвореності, а в глибоких чорних очах засвітилося одкровення.
— Знаєш, друже, цей світ має свої переваги...
— Має, — погодився Тищенко-Каламус. — Але не для всіх.
До міста поверталися пополудні. Організатор бенкету запросив прибульців до одного з урядових лімузинів, але Іван Іванович, котрий досі не втручався в розмову, заперечив: