Водій-секретар розчулено всміхнувся, готовий виконувати наказ.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
З ТОГО СВІТУ — ІНКОГНІТО
1
Не новий уже легковик із літнім водієм за кермом і трьома пасажирами, проминувши заміську розвилку, виїхав на трасу. Незважаючи на те, що друга смуга була вільна, а на машині стояв форсований двигун, водій не захоплювався швидкістю. Він вів машину так, аби кожної миті мати змогу для маневру.
Іван Іванович розстібнув два верхніх гудзики кітеля, але розвалитися на сидінні, як він це полюбляв, не наважувався. Його бентежило, що в машині сиділа колись наймогутніша особа в світі і що всі троє його супутників — прибульці з потойбіччя. Попри глибокі знання механізму інкарнації, його нема-нема та й проймало якесь моторошне відчуття, ніби він сидів у компанії мертвяків. Мабуть, це була звичайна помисливість; людина не втаємничена нічого подібного не відчувала б.
— Куди ми їдемо? — озвався молодий чоловік, що сидів поруч із водієм.
— У профілакторій, — відказав водій.
— А чого ми там не бачили? — знову молодик.
— Ну, ви ж зажадали відзначити приїзд, е-е, повернення...
— А чому не на дачу? — подав голос чоловік років тридцяти семи, котрий сидів на задньому сидінні за спиною молодика.
— Не можна. Там зараз музей, — пояснив Іван Іванович.
З десяток років тому в спеціальних журналах почали з’являтися статті на тему тимчасового відокремлення духовної сутності людини від її матеріальної оболонки. Вчені-інкарнологи твердили, що на тілі тимчасово обездушеного хворого можна робити будь-якої складності операції. Але офіційна наука поставилась до тих ідей скептично, навіть вороже; наукові часописи перестали друкувати подібні матеріали. Вщух і шум у пресі. Невдовзі дослідження були засекречені, а служба безпеки "Порядку" подбала, аби жодна газета не прохопилася й словом на тему інкарнації. Така велика увага до кволих тоді ще розробок спричинилася несподіваним висновком, до якого прийшли науковці: в принципі можна не тільки відокремлювати на час сутність (себто душу) людини від плоті, а й замінювати її на сутність іншої — давно померлої людини. З’явилася перспектива утворити прохід між земним і потойбічним світами, а відтак і можливість транспортування в земний світ сутностей із потойбіччя.
Перед очима в Івана Івановича похитувалася акуратно підстрижена голова водія, в панорамному люстерку він спостерігав його уважні сірі очі, сухорляве інтелігентне обличчя. Колись ця плоть належала політв’язневі, який (це не був простий збіг обставин) доводився родичем давно померлому секретареві теж давно померлого верховного керівника держави... Політв’язень виторгував за своє тіло (та й за життя) свободу двом колегам по нещастю. То був перший вдалий випадок повернення в людський світ сутності давно померлої людини.
Водій тим часом не забував поглядати в люстерко заднього виду, де маячив білий автобус із охоронцями. Іван Іванович, зустрівшись із ним поглядом у дзеркалі, відвів очі. Йому завжди ставало не по собі, коли він дивився в очі цій людині. "Хто б міг у ті часи подумати, що через багато-багато років покійний секретар-діловод першої особи в державі возитиме свого ж таки, покійного, шефа? — майнуло в голові у Івана Івановича. — І чи знайдеться у світі людина, котра впізнала б у двадцятип’ятирічному молодикові, убраному в простенький одяг, грізного колись володаря, творця нового ладу!"
Вони їхали півгодини головною магістраллю, а тоді повернули ліворуч, на шосе, що перетинало село. На смаглявому обличчі молодика, котрий сидів поруч із водієм, світився подив, змішаний з одкровенням. Здавалося, це була людина, котра десь довго блукала, та нарешті повернулась і тепер не все впізнає.
Прізвище водія було Дряпун. Родич-політв’язень, котрий впустив його сутність у свою плоть, носив таке ж ім’я. І, отже, з них трьох — виходців із потойбіччя, тільки він зостався при колишньому своєму назвиську — Панас Дряпун. Правда, освіта і світогляд родича, що дісталися у спадок разом з його тілом, порушували стереотип секретаря видатної особи. В ті далекі часи голос його в телефонній трубці дехто з чільних людей сприймав як голос самого диявола: він-бо міг віщувати найгірше. Та й секретар знав ціну кожному такому дзвінку.
Його ж родич у третьому коліні ніколи не плутав причини з наслідком і міг відрізнити звичайне коліщатко в механізмі влади від пружини, що рухала тим і безліччю інших коліщаток. У його пам’яті не було зла ні на адміністрацію в’язниці, ні на слідчих і лукавих суддів, які запроторили його до в’язниці. Він не мав зла навіть на окремих керівників "Порядку", а боровся з системою, в підмурки якої поклав колись свою цеглину і його пращур.
Пам’ять родича-політв’язня хоч і вносила певну незручність у свідомість секретаря, але вона була для нового господаря плоті щось на зразок меблів, які залишилися по старому мешканцеві. Сутність секретаря призвичаїлася до тих "меблів", ім’я яким — освіта, виховання, світогляд — і не деформувалася під їхнім впливом. Це була та ж сама віддана, акуратна, небагатослівна людина, що і в далекі часи процвітання й могутности "Порядку".
Тим часом проминули село. Водій-секретар, помітивши попереду розвилку, пригальмував і, не обертаючись, запитав:
— А тепер куди?
— Візьміть трохи праворуч, і — під знак "проїзд заборонено", — відказав Іван Іванович.
Водій, завваживши на собі здивований погляд молодого чоловіка, пояснив:
— На дачу я привіз би вас із заплющеними очима, а цією дорогою везу вперше.
Машина наблизилась до високої сірої загорожі посеред люцернового поля. З-над триметрового паркану, змонтованого з ребристих бетонних панелей, виднілися дахи котеджів, телеантени, крони дерев.
— Натисніть кнопку радіоключа, — подав голос Іван Іванович.
Водій, підруливши під самі ворота, в яких не було помітно й шпарини, тицьнув пальцем у клавішу на панелі авто, і обидві половинки високого сталевого листа розсунулись.
Прибулих ніхто не зустрів. Ліворуч, на просторому майданчику, стояли два чорні урядові лімузини. Водій припаркував авто поряд із ними.
Це було селище з трьох-чотирьох десятків будинків, розташованих хаотично, але з урахуванням рельєфу, і, отже, не без естетичного смаку. Хідники між садибами були посипані червоною, як на кортах, жорствою. Іван Іванович повів супутників до споруди в центрі селища... В коридорі, що нагадував фойє, витав дух дорогого ресторану. Чоловік, котрий був за водія, на мить завагався і відступив убік, але Іван Іванович, сказавши "ні, ні...", поглядом наказав іти слідом. У великій вітальні з більярдом у глибоких кріслах сиділо з півтора десятка середнього віку чоловіків. Коли Іван Іванович завів своїх подорожніх, ті попідхоплювались; на їхніх лицях зайнялися щиросердні посмішки. З усього, вони очікували. Втім, крім щиросердості, у вітальні вчувався дух чи то ніяковости, чи то настороги. Жоден з господарів не простягнув руки для привітання. "Авжеж, — подумав Іван Іванович, — не так просто подолати в собі страх перед мертвяками...".