Дік знизав плечима.
— Не в тобі річ. Просто вони не люблять, коли я зустрічаюся з тими, з ким сидів.
Двічі одружений і двічі розлучений, двадцятивосьмирічний батько трьох дітей, Дік був достроково звільнений за умови, що оселиться при батьках — вони жили з молодшим сином на невеличкій фермі поблизу Олейта.
— З усіма, хто має отаку позначку,— додав він, торкнувшись синьої цятки, витатуйованої під лівим оком,— своєрідного пароля, за яким його могли впізнати колишні товариші по тюрмі.
— Розумію,— сказав Перрі.— Їм можна тільки поспівчувати. Хороші вони в тебе. Особливо мати — дуже славна жінка.
Дік кивнув головою, бо й сам так вважав.
Опівдні вони прибрали інструмент, і Дік, запустивши мотор та послухавши, як він рівно гуде, лишився задоволений — попрацювали вони не марно.
*
Ненсі та її підопічна Джоліна Кетц також були задоволені наслідками своєї роботи. Джоліна, худенька тринадцятирічна дівчинка, довго не зводила очей з красеня пирога, в якому між хрусткими переплетеними навхрест скоринками пашіли жаром запечені вишні, тоді не витримала і, рвучко обнявши Ненсі, вигукнула:
— Ой, та невже ж я сама його зробила?
Ненсі засміялась, пригорнула її до себе й запевнила, що так воно і є, а вона, Ненсі, тільки трошки їй допомогла.
Джоліні кортіло тут-таки покуштувати пирога — чого там, мовляв, чекати, доки він охолоне.
— Ну хоч по маленькому шматочку, дуже тебе прошу, і ви з нами теж,— звернулася вона до місіс Клаттер, що якраз перед тим зайшла до кухні.
Місіс Клаттер силувано всміхнулася — у неї боліла голова — й відказала:
— Ні, дякую, нема апетиту.
Що ж до Ненсі, то вона не мала часу; на неї вже чекала Роксі Лі Сміт з отим своїм соло на тромбоні, а потім і материні доручення — одне було пов'язане з весільною вечіркою для Біверлі, що нею клопоталося кілька дівчат із Гарден-Сіті, а друге — з родинною зустріччю на День подяки.
— Ти йди собі, люба, я побуду з Джоліною, доки по неї прийде мати,— сказала місіс Клаттер, а тоді, обернувшись до дівчинки, несміливо додала: — Якщо вона, звісно, не проти моготовариства...
Колись замолоду вона здобула нагороду за красномовність, та літа, здавалося, залишили в її голосі тільки оці вибачливі нотки й наклали на всю її поведінку печать остороги, ніби вона завжди боялася когось образити, чимось не догодити.
— Сподіваюся, ти розумієш,— знов обізвалася вона, коли дочка пішла,— і не вважатимеш, що Ненсі повелася нечемно?
— Ой, що ви! Я ж так люблю Ненсі. Та й усі її люблять. Такої, як Ненсі, більш не знайти. Ви знаєте, що каже про неї місіс Стрінджер? — спитала Джоліна, маючи на думці свою вчительку домоведення.— Якось вона сказала в класі: "Ненсі Клаттер завжди поспішає, проте на все знаходить час. А це прикмета доброї хазяйки".
— Еге ж,— погодилася місіс Клаттер.— Усі мої діти вміють дати собі раду, Я їм тепер уже й не потрібна.
Джоліна ніколи ще не залишалася наодинці з "чудною" матір'ю Ненсі, та, незважаючи на розмови, що ходили про неї, почувала себе цілком невимушено, бо хоч сама місіс Клаттер завжди ніяковіла, проте на інших впливала заспокійливо, як і всі безпомічні люди, нездатні заподіяти зло. Навіть у Джоліни, хоч яка вона була ще мала, добре й лагідне обличчя місіс Клаттер, її кволий, хворобливий вигляд викликали співчуття й бажання чимось їй допомогти. І подумати тільки — оце мати Ненсі! Ну, тітка — цьому ще можна б повірити. Така собі приїжджа тітонька, стара діва, трохи дивакувата, але все ж мила...
— Атож, не потрібна я їм,— повторила місіс Клаттер, наливаючи собі чашку кави.
Хоч усі інші в сім'ї за прикладом містера Клаттера ігнорували цей напій, вона щоранку випивала дві чашки й дуже часто решту дня нічого вже не їла. Важила вона всього дев'яносто вісім фунтів, і каблучки — обручка й перстенець із скромним, щоб не сказати мізерним діамантом — мало не спадали з її висхлих пальців.
Джоліна відрізала собі шматок пирога.
— Ого! — мовила вона, допавшись до нього.— Та я б хоч кожного дня такий пекла!
— Ну що ж, у тебе є менші братики, вони залюбки з'їдять скільки хочеш. Ось і в нас так — містерові Клаттеру й Кеньйонові пиріг ніколи не набридає. А от самій куховарці набридає — Ненсі вже й дивитись на нього не хоче. Те саме буде й з тобою... Ой, ні, ні... до чого я це кажу? — Місіс Клаттер зняла свої окуляри без оправи й потерла очі.— Пробач, голубонько. Я певна, тобі ніколи нічого не набридне. Ти завжди будеш весела й щаслива...
Джоліна мовчала. Розпачливі нотки в голосі місіс Клаттер налякали її, і тепер вона з нетерпінням чекала на матір, що пообіцяла прийти по неї об одинадцятій.
Невдовзі місіс Клаттер уже спокійно запитала:
— Тобі подобаються всілякі дрібнички? Лялькові речі?
Вона повела Джоліну до їдальні, де на полицях стінної етажерки були дбайливо розкладені різні іграшкові предмети: крихітні ножиці, наперстки, кришталеві вазочки для квітів, мініатюрні фігурки, лялькові виделки та ножики.
— Деякі з них у мене ще від дитинства. Тато з мамою і всі ми майже щороку їздили влітку до Каліфорнії. На океанське узбережжя. І там була крамниця, де продавали отакі гарненькі дрібнички. Оці чашечки...— Ляльковий чайний сервіз, прикріплений до малесенької таці, тремтів у неї на долоні.— Їх подарував мені тато. У мене було світле дитинство...
Єдина дочка заможного фермера Фокса, любима сестра трьох старших братів, вона змалечку була не те щоб розпещена, а зніжена й уявляла собі життя як низку приємних подій — осінніх свят у Канзасі, літніх канікул у Каліфорнії, нескінченних подарунків. У вісімнадцять років вона вступила на курси медичних сестер при лікарні св. Рози в Грейт-Бенді. Ніхто серйозно не думав, що вона стане медсестрою, а по двох роках навчання й сама вона зреклася свого наміру: лікарняна обстановка — вигляд хворих, важкий дух — викликали в неї відразу. І все ж вона й досі шкодувала, що не закінчила курсів і не одержала диплома — "просто аби довести,— як сказала сама одній подрузі,— що колись і я чогось досягла". Замість цього вона познайомилась і одружилася з Гербом, університетським товаришем її найстаршого брата Гленна. Щоправда, вона й раніше знала його з обличчя, бо родини їхні жили всього за двадцять миль одна від одної, але Клаттери були прості фермери, і заможні й культурні Фокси не запрошували їх до себе. Одначе Герб був гарний на вроду, побожний, мав рішучу вдачу, домагався її прихильності — і вона закохалась у нього.