Їхній гість, агент КБР Гарольд Най, заклопотано нотував щось у записнику, де вже було чимало відомостей, здобутих за довгий день, що пішов у нього на перевірку свідчень Флойда Веллза. Поки що всі зібрані факти переконливо підтверджували Ведлзову версію. 20 листопада підозрюваний Річард Юджін Гікок прогулявся по крамницях у Канзас-Сіті, залишивши в них аж сім "липових" чеків. Най обійшов усіх потерпілих — торговців фото— й радіотоварами, ювеліра, продавця з крамниці готового одягу,— і кожен з них, поглянувши на фотографії Гікока й Перрі Едварда Сміта, впізнавав у першому того, хто виписував чеки, а в другому — його "мовчазного супутника".
Один ошуканий торговець сказав:
— Головним був оцей (Гікок). Такий балакун, що куди там, не хочеш — а повіриш. А другий і рота не розтулив. Я ще подумав, чи він не іноземець який — може, мексіканець абощо.
Потім Пай поїхав до околишнього містечка Олейта, де мав розмову з останнім хазяїном Гікока, власником автомайстерні Бобом Сендзом.
Так, він працював у мене,— сказав містер Сендз.— Від серпня до... Здається, востаннє я його бачив дев'ятнадцятого листопада. Чи, може, двадцятого. Він покинув роботу, не попередивши мене. Просто подався геть, а куди — я не знаю, та й батько його не знає... Чи здивувався я? Ну звісно, що здивувався. У нас із ним були добрі стосунки. Щось таке, знаєте, в ньому є, в Дікові. Уміє він подобатися людям, Іноді він заходив до мене додому. Та от навіть за тиждень перед тим, як він зник, ми зібрались у мене з товаришами, влаштували таку собі вечірку. Дік ще привів свого приятеля, одного хлопця з Невади, що приїхав з ним побачитись. Його звали Перрі Сміт. Чудово грав на гітарі. Грав і пісні співав, а потім вони з Ділом задля сміху завелися змагатись — хто підніме більшу вагу. Той Перрі Сміт, хоч на зріст малий — може, десь трохи над п'ять футів,— а підняв би, мабуть, доброго коня... Ні, я не сказав би, що вони нервували, ні той, пі той. Скоріш навпаки — веселилися на всю губу... Коли це було? Ну звісно, пам'ятаю. Тринадцятого числа. У п'ятницю, тринадцятого листопада...
З Олейта Най повернув на північ і поїхав нерівними польовими дорогами. Під'їжджаючи до ферми Гікоків, він спинився біля кількох сусідніх садиб, нібито розпитати про дорогу, а насправді — довідатися щось про підозрюваного Річарда Юджіна.
— Дік Гікок? — сказала одна фермерка,— Вуха б мої не чули про Діка Гікока! Та знаю, знаю я цього бісового сина!.. Чи не крав, питаєте? То такий, що й з покійника потягне. А от мати його, Юніс, хороша жінка. Добра, щиросерда. Та й батько такий. Обоє вони прості, чесні люди... А той Дік згнив би вже у тюрмі, тільки ніхто в околиці до суду не хотів позивати. Батьків його жаліли...
Уже посутеніло, коли Най постукав у двері пошарпаного негодами чотирикімнатного фермерського будиночка Уолтера Гікока. Здавалося, господарі чекали такого візиту. Містер Гікок запросив детектива до кухні, а місіс Гікок запропонувала йому кави. Мабуть, коли б вони знали, з чим прийшов до них цей чоловік, то не зустріли б його так гостинно й поводилися б стриманіше. Але вони нічого не знали, і за той час, поки всі троє сиділи й балакали, жодного разу не було згадане прізвище Клаттерів і не вимовлене слово "вбивство". Старих цілком задовольнило Наєве пояснення, ніби він розшукує їхнього сина тільки через порушення умов, на яких його звільнено, та через оту аферу з чеками.
— Одного вечора Дік привів того хлопця (тобто Перрі) сюди й сказав, що це його приятель,— розповідала місіс Гікок.— Він, мовляв, щойно приїхав автобусом з Лас-Вегаса, то чи не можна йому в нас заночувати і взагалі перебути якийсь час. Та я тільки на нього глянула, як подумала собі: "Е ні, мені такого в домі не треба". Одразу ж побачила, що то за птиця. Напахчений, чуприна лисніє від помади. Ясно було як божий день, де це Дік з ним заприятелював. А його ж бо звільнено з умовою, що він не знатиметься ні з ким, хто там був (тобто в Ленсінгу). Я застерегла Діка, але він і слухати нічого не хотів. Повіз свого товариша до Олейта, знайшов йому кімнату в готелі й відтоді увесь свій вільний час був тільки з ним. Навіть десь їздили разом із суботи на неділю. Ви вже мені повірте, містере Най, це отой Перрі Сміт підбив його шахрувати з чеками.
Най згорнув записник і сховав до кишені авторучку. Сховав він і свої руки, що затремтіли з хвилювання.
— Ви кажете, вони їздили разом. А куди, не знаєте?
— До Форт-Скотта,— мовив містер Гікок.— Як я зрозумів, там живе сестра Перрі Сміта. У неї нібито мали бути якісь його гроші. Щось вони згадували тут про півтори тисячі доларів. На те він і приїхав до Канзасу — щоб забрати в сестри свої гроші. Отож Дік повіз його до Форт-Скотта. А другого дня вже й повернулися, Дік був удома десь перед самим полуднем. Якраз до обіду встиг.
— Зрозуміло,— озвався Най.— Другого дня й повернулися. Отже, вони виїхали звідси в суботу. Чотирнадцятого листопада, так?.
Старий кивнув головою.
— А повернулися в неділю, п'ятнадцятого?
— В неділю опівдні.
Най дещо прикинув подумки й лишився задоволений наслідком своїх обчислень: двадцяти, а то й двадцяти чотирьох годин було цілком досить, щоб проїхати понад вісімсот миль в обидва кінці, а під час зупинки вбити чотирьох чоловік.
— Ще одне запитання, містере Гікок,— мовив Най.— У неділю ваш син повернувся додому сам? Чи разом з Перрі Смітом?
— Ні, сам. Він сказав, що Перрі лишився у готелі в Олейті.
Най, чий різкий голос звичайно аж лящить у вухах, намагався говорити якомога м'якше та лагідніше:
— А ви не пригадуєте, чи не видався він вам трохи не таким, як завжди?
— Хто?
— Ваш син.
Містер Гікок трохи подумав, тоді відказав:
— Поводився він начебто як звичайно. Ми одразу ж сіли обідати. Дік був страшенно голодний. Я й молитви не докінчив, як він заходився набирати собі на тарілку. То я ще сказав йому: "Ти, Діку, гребеш, мов лопатою. Так і нам нічого не зостанеться". Хоч він завжди ласий до їжі. Особливо до маринаду. Сам цілу банку може впорати.
— А що він робив після обіду?
— Заснув,— сказав містер Гікок, як видно, й сам трохи здивований своєю відповіддю.— Тут-таки заснув. Оце-то, мабуть, і незвичайне. Ми сіли біля телевізора дивитися баскетбол. Я, Дік і Девід, наш другий син. Дік одразу ж захропів, мов кінь. Пригадую, я сказав його братові: "От уже не сподівався дожити до такого, щоб Дік заснув, коли передають баскетбол". А він собі спав. І проспав усю гру. Лише потім десь на часинку прокинувся, підвечеряв і одразу ж подався до ліжка.