Перрі затнувся. Йому впало в око, що Дік колупає виделкою під нігтями, не виявляючи ніякого інтересу до його сну.
— Ну то й що? — мовив Дік.— Він проковтнув тебе? Чи як?
— Та пусте. Це не має значення.
Насправді це мало значення, ще й яке! Кінець був дуже важливий, і Перрі чимало ним тішився. Одного разу він розповів про свій сон Віллі Джеєві й описав йому отого велетенського птаха — "щось ніби жовтий папуга". Звісна річ, Віллі Джей був зовсім інша людина — тонкого душевного складу, "святий". Він усе зрозумів. А Дік? Дік міг би й засміятися. А цього Перрі не зніс би: щоб хтось насміхався з папуги, який уперше явився йому вві сні років у сім. Оточений ненавистю і сповнений ненависті хлопчик-покруч, він жив тоді в сирітському притулку під наглядом суворих черниць, що жорстоко били його за обмочені простирадла. Одну таку розправу він запам'ятав на все життя. ("Вона розбуркала мене. У неї був ліхтарик, ото ним вона й почала мене молотити. Била й била, аж поки ліхтарик зламався й погас, а тоді й далі била в темряві"). Саме тоді й приснився йому отой папуга — "більший за самого господа бога й жовтий, як соняшник", ангел-охоронець, що повидзьобував очі черницям, а тоді повбивав їх, хоч як вони "благали милосердя". Потім він обережно підняв Перрі, пригорнув до себе й поніс у рай.
Минали роки, й птах рятував його від усе нових і нових мук: на зміну черницям прийшли старші хлопці, батько, зрадлива дівчина, сержант у війську, але папуга, цей крилатий месник, не полишав Перрі. Отож і полоз, охоронець діамантового дерева, так і не міг його зжерти, бо його самого щоразу пожирав той птах. А потім — оте благословенне вознесіння! Вознесіння в рай, що являвся йому в двох подобах: одна з них була суто "чуттєва", коли Перрі почував себе могутнім, наділеним безмежною перевагою над іншими, а друга — цілком зрима.
— Наче десь у кіно. Та, мабуть, там я колись таке й бачив, у кіно, ото й запам'яталося. Бо де б іще я міг побачити такий сад? З білими мармуровими сходами. З фонтанами. А як спуститися в кінець того саду — видно океан. Колосальне видовище! Чисто як на Каліфорнійському узбережжі. Та найпривабливіше, що там було, це довженний стіл. Ти й уявити собі не можеш усього того їства. Устриці... Смажені індички... Сосиски... А садовини всякої, то вистачило б на мільйон великих ваз. І все те — розумієш, геть усе — безкоштовно. Цебто я можу не боятися й брати все, що очі бачать. Можу їсти донесхочу, і за це не треба платити ані цента. Через те я й знаю, що я в раю.
— А от я людина нормальна,— обізвався Дік.— Мені сняться тільки блондиночки. До речі, а ти чув, яке страхіття наснилося козі?..
Такий уже був Дік. Про що б не зайшла мова, він завжди мав напохваті якийсь соромітний анекдот. Але розповідав він добре, тож Перрі, хоча й любив показати себе цнотливим, і цього разу мимоволі засміявся.
*
Згадуючи про Ненсі Клаттер та їхню дружбу, Сьюзен Кідвелл розповідала:
— Ми були наче сестри. Принаймні таке відчуття мала я: немовби вона мені сестра. Перші кілька днів, як це сталося, я навіть не могла ходити до школи. Тільки вже після похорону пішла. І Боббі Рапп так само. У ті дні ми майже весь час були разом. Він хороший хлопець, у нього добре серце, але йому ніколи ще не випадало зазнати якогось страшного лиха. Скажімо, втратити близьку людину. А тут іще до всього отой допит з "детектором брехні". Він, звісно, не ремствував, бо розумів, що поліція має робити своє діло. Мені, бачте, траплялося звідати горя, а от йому — ніколи, тож для нього було тяжко дізнатися, що життя — це не тільки гра в баскетбол.
Здебільшого ми з Боббі в ті дні все їздили його стареньким фордиком — просто так, каталися по шосе. До аеропорту й назад. А то часом спинялись біля придорожнього кафе, брали кока-колу й сиділи собі в машині, слухаючи радіо. Приймач був весь час увімкнений, бо ми самі не мали чого казати одне одному. Лише вряди-годи Боббі прохоплювався кількома словами про те, як він любив Ненсі і що тепер йому ніколи й дивитись не схочеться на якусь іншу дівчину. Ну, а я була певна, що Ненсі цього не схвалила б, отож так йому й казала. Ще пригадую, як ми поїхали до річки,— здається, це було в понеділок. Спинилися на мосту. Звідти добре видно будинок Клаттерів. І садок містера Клаттера, і лан, що тягнеться в далечінь. Ген оддалік серед поля горіло вогнище: то спалювали речі, винесені з будинку. Куди не кинь оком, скрізь щось нагадувало про лихо. На березі річки ми побачили людей з сітями й баграми, але то були не рибалки. Боббі сказав, що вони шукають зброю: ножа, рушницю...
Ненсі любила річку. Літніми вечорами ми часто їздили туди на їхній Бейб — на отій гладкій старій конячині. На березі не спинялись, а заїжджали просто у воду. Потім Бейб бродила собі по мілкому, а ми грали на флейтах і співали. Тішилися прохолодою... От я все думаю: що тепер з нею буде? З Бейб. Кеньйонового собаку Тедді взяла одна жінка з Гарден-Сіті. А він утік і прибіг назад до Голкомба. То вона знову приїхала й забрала його. Кошеня Ненсі, Жевжика, взяла я. А от Бейб... Мабуть, її продадуть. Уявляю собі, як розсердилася б Ненсі, як сварилася б...
А іншим разом, напередодні похорону, ми з Боббі сиділи обіч залізниці. Сиділи й дивилися, як проминають поїзди. Якесь на нас найшло заціпеніння, мов на тих овець у сніговій. Аж раптом Боббі прочнувся й каже: "Треба б піти провідати Ненсі, ми повинні бути з нею".
І ми поїхали до Гарден-Сіті. До похоронного бюро, воно на Головній вулиці. Здається, з памп був ще менший брат Боббі. Атож, таки був. Бо я пригадую, ми заїхали по нього до школи. Він ще сказав, що наступного дня уроків не буде, щоб усі голкомбські школярі могли піти на похорон. Потім став розповідати нам, що кажуть у школі. Мовляв, усі певні, що це діло рук "найманого вбивці". Мені й слухати його не хотілося. Поголоски, чутки — Ненсі так цього не любила... Та й чи не однаково мені, хто це зробив? Якось не має воно для мене великого значення. Мою подругу вбито. І навіть якщо я знатиму, хто вбивця, її все одно не вернеш. А щось інше хіба важить?..
Спочатку нас не хотіли пускати. Це вже там, у похоронному бюро. Сказали, "до Клаттерів нікому не можна, крім родичів". Але Боббі не відступився, і зрештою хазяїн бюро — він знав Боббі й, мабуть, пожалів його — сказав: "Гаразд, заходьте, тільки щоб тихо". Ой, краще б нам туди не заходити...