Місіс Джонсон, дружина агента нью-йоркської страхувальної компанії,— чудова куховарка, але її недільний обід так і лишився нез'їдений — принаймні доки не захолов,— бо тільки-но її чоловік замірявся ножем на смаженого фазана, як йому подзвонив один приятель.
— Оце тоді,— досить скрушно згадує містер Джонсон,— я вперше почув про те, що сталося в Голкомбі. Спочатку я не повірив. Не міг повірити. Адже Клаттерів чек ще лежав у мене в кишені. Папірець вартістю вісімдесят тисяч доларів... Якщо, звісно, ця новина була правдива. Але я подумав: "Ні, не може бути, це якась помилка. Не може такого статися, щоб людина придбала страхувальний поліс і одразу померла. Та ще й від рук убивці. Це ж бо означає подвійне відшкодування". Я не знав, що мені робити. Тому зателефонував до Вічіти, управителеві нашої контори. Сказав йому, що маю Клаттерів чек, але не встиг його оформити, і спитав поради. Ситуація була досить делікатна. Виявилось, що по закону платити ми не зобов'язані, а от по совісті — це інша річ. Ну, то ми, звісно, вирішили чинити по совісті...
Дві особи, яким це благородне рішення було на користь,— Івенна Джарчо та її сестра Біверлі, єдині спадкоємниці батькового майна,— за кілька годин після того страшного відкриття вже їхали до Гарден-Сіті: Біверлі — з Вінфілда, штат Канзас, де вона гостювала у нареченого, Івенна — з дому в Маунт-Керролі, штат Іллінойс. Протягом дня одного по одному сповіщено й інших родичів у різних частинах країни, зокрема батька містера Клаттера, його двох братів, сестру та двоюрідну сестру, а також батьків місіс Клаттер і трьох її братів. По суті, майже всіх, хто значився у списку гостей, що мали приїхати до Клаттерів на День подяки, викликано телефоном чи телеграфом, і більшість їх одразу вирушили в дорогу, щоб встигнути на родинну зустріч — тільки не за святковим столом, а біля чотирьох домовин.
Тим часом в учительському будинку Вілма Кідвелл насилу опанувала себе, щоб мати змогу здержувати дочку, бо Сьюзен, із запухлими від сліз очима, знесилена нападами блювоти, відчайдушно поривалася зараз же йти — ні, бігти — на ферму до Раппів, що була за три милі.
— Невже ти не розумієш, мамо? — не вгавала вона.— Що буде, коли Боббі дізнається про це зненацька? Адже він любив її. Ми обоє її любили. І я повинна сказати йому перша.
Але Боббі вже знав. По дорозі додому містер Юелт заїхав на їхню ферму й порадився зі своїм приятелем Джонні Раппом, батьком вісьмох дітей (Боббі був третій). По тому вони разом пішли до "гуртожитку" — окремої будівлі у дворі фермерського дому, що був надто малий, аби вмістити всіх Раппових дітей. Отож хлопці мешкали в "гуртожитку", а дівчата — "вдома". Коли вони зайшли, Боббі застеляв своє ліжко. Він вислухав містера Юелта і, ні про що більше не питаючись, чемно подякував за те, що він заїхав. Потім вийшов надвір і довго стояв проти сонця. Садиба Раппів лежить на узвишші, на відкритій місцині, з якої добре видно лискучі жовті лани навколо ферми "Долина", і саме туди з добру годину невідривно дивилися хлопцеві очі. Його намагалися якось відволікти, але марно. Пролунав дзвін до обіду, і мати почала гукати Боббі в дім. Гукала й гукала, аж поки чоловік сказав їй:
— Не треба. Облиш його.
Леррі, один з молодших синів, також відмовився йти обідати. Він крутився коло брата, щиро прагнучи якось розрадити його, але не знав як. І хоч йому не раз казано "йти геть", він не відступався. А коли брат нарешті зрушив з місця й попростував на дорогу, що вела через поле до Голкомба, Леррі подався за ним.
— Гей, Боббі, слухай-но. Коли вже ми кудись зібралися, то чому б не поїхати машиною?
Брат нічого не відповів. Він уперто простував уперед, майже біг, проте Леррі легко встигав за ним. Хоч йому заледве минуло чотирнадцять, він був вищий на зріст і мав міцніші груди й довші ноги. Що ж до Боббі, то, незважаючи на всі його спортивні успіхи, атлетичною будовою він не відзначався і був хоча й досить міцно збитий, проте сухорлявий — такий собі ставний юнак з відкритим і симпатичним обличчям.
— Гей, Боббі, слухай. Тобі ж однаково не дадуть її побачити. Даремно ти туди йдеш.
Боббі обернувся й сказав:
— Ану керуй назад. Додому.
Молодший брат відстав і пішов оддалік. Хоч цієї пори року й, зокрема, того дня сонце вже більше світило, ніж гріло, обох хлопців пройняв піт, доки вони дісталися перепони, що її поставила поліція при в'їзді на ферму "Долина". Тут зібралося багато знайомих сім'ї Клаттерів, та й чужинців з усієї округи понаїхало чимало, але далі не пускали нікого. Тільки раз, невдовзі по тому, як прийшли брати Раппи, ту перепону на хвилину підняли, щоб пропустити чотири карети швидкої допомоги, викликані забрати тіла жертв, та машину з шерифовими підлеглими, що саме в цю мить згадували ім'я Боббі Раппа. Бо, як дізнався Боббі ще до кінця дня, найбільшу підозру вони мали на нього.
З вікна своєї вітальні Сьюзен Кідвелл бачила, як промчав назад кортеж білих машин, і проводжала їх поглядом, аж доки вони зникли за рогом і вляглася збита ними курява на немощеній вулиці. Вона ще дивилася у вікно, коли в полі її зору з'явився Боббі; за ним тінню брів молодший брат. Похитуючись, наче п'яний, Боббі зайшов у двір і попростував до будинку. Сьюзен вибігла на ганок йому назустріч.
— Я так хотіла сама тобі сказати! — мовила вона.
І тут Боббі заплакав. Леррі стояв при вході в двір, прихилившись спиною до дерева. Він ще ніколи не бачив, щоб Боббі плакав, та й не хотів цього бачити, отож і втупив очі додолу.
*
Далеко звідти, у містечку Олейті, в затіненому від полудневого сонця номері готелю, спав Перрі, а поруч нього щось бурмотів сірий транзистор. Стягнувши з ніг чоботи, Перрі не завдав собі клопоту роздягтися далі. Він як стояв, так і повалився долілиць на ліжко, неначе сон зітнув його ударом ззаду. Його чобітки — чорні, із сріблястими пряжками — відмокали в рукомийнику, наповненому теплою водою, що стала ледь-ледь рожева.
А за кілька миль на північ, у затишній кухні скромного фермерського будинку, Дік залюбки наминав недільний обід. Мати, батько й молодший брат, що сиділи за столом разом з ним, не вбачали в його поведінці нічого незвичайного. Він повернувся додому опівдні, поцілував матір, охоче відповів на батькові запитання щодо його гаданої подорожі до Форт-Скотта, а тоді сів до столу й був з вигляду такий самий, як завжди.