Ручка дверей смикнулася, брязнула. Дік запитав!
— Хочеш цукерок? У них тут є автомат.
— Ні.
— З тобою все гаразд?
— Авжеж.
— То не сиди там цілу ніч.
Дік вкинув в автомат десятицентовик, потяг на себе важіль і вийняв з лотка пакетик льодяників. Хрумтячи ними, він подався назад до машини й знічев'я став дивитись, як хлопчина-заправник зчищає з вітрового скла канзаську пилюку та рештки розчавлених комах. Заправник, якого звали Джеймс Спор, почував себе неспокійно. Дікові очі й похмурий вигляд, а також незрозуміла затримка Перрі у вбиральні мимоволі насторожили його. (Другого дня він сказав господареві: "Тут у нас вночі спинялися якісь двоє підозрілих",— але ні тоді, ні в наступні дні йому й на думку не спало, що ті двоє причетні до голкомбської трагедії).
Дік сказав:
— Не дуже у вас людно.
— Еге ж,— озвався Джеймс Спор,— Оце за дві години тільки ви й зупинилися. Звідки їдете?
— Із Канзас-Сіті.
— До нас на полювання?
— Ні, далі. До Арізони. Дістали там роботу на будівництві. А ти не знаєш, скільки миль звідси до Тукумкарі в Нью-Мексіко?
— Ні, не знаю. З вас три долари шість центів.— Він узяв у Діка гроші, відлічив решту й сказав: — Вибачайте, сер. Я маю роботу. Треба поставити бампер на ваговоз.
Дік чекав, жуючи льодяники й раз по раз нетерпляче сигналячи. Невже він помилився в Перрі? Невже той — подумати лишень! — раптом почав "пускати бульки"? Рік тому, коли вони тільки-но познайомились, він визнав Перрі "правильним хлопцем", хоча й трохи себелюбним, надміру "сентиментальним" і "мрійником". Перрі сподобався йому, але особливих надій Дік на нього не покладав, аж поки одного дня Перрі не розповів йому, як колись у Лас-Вегасі вбив чорношкірого — просто так, "із цікавості", забив на смерть велосипедним ланцюгом. Ця історія одразу піднесла "крихітку Перрі" в Дікових очах, і він став приділяти товаришеві по камері більше уваги, ніж доти, як і Віллі Джей, поступово відкриваючи в ньому все нові незвичайні та цінні якості. Серед в'язнів у Ленсінгу були і вбивці чи принаймні люди, що видавали себе за вбивць, були й такі, що нахвалялися, ніби ладні вчинити убивство, але Дік дійшов висновку, що Перрі являє собою рідкісний взірець "природженого вбивці" — людини, цілком здорової психічно, але зовсім позбавленої сумління і здатної холоднокровно заподіяти смерть кому завгодно й без будь-яких на те причин. А такий талант, як вважав Дік, можна було прибрати до рук з чималою користю для себе. Отож він почав упадати коло Перрі, підлещуватися до нього — приміром, удавати, ніби вірить отим вигадкам про сховані скарби й поділяє його прагнення до далеких мандрів, хоч насправді до всього того йому було байдуже і він хотів "спокійного життя" — власне діло, домівка, верховий кінь, нова машина й "ціла ватага блондиночок". Одначе він старанно приховував це від Перрі — принаймні доти, доки Перрі з отим своїм талантом допоможе йому справдити ці честолюбні мрії. А може, він, Дік, схибив, пошився в дурні? Коли так, коли виявиться, що Перрі — "звичайнісінький нікчема", тоді кінець "прогулянці", ні до чого плекані місяцями плани, і лишається тільки вертати назад ні з чим. Ні, цього допустити не можна!..
Дік знову зайшов до станції. Двері чоловічої вбиральні усе ще були на засувці. Він торохнув по них кулаком.
— Хай тобі чорт, Перрі!
— Зараз іду.
— Що сталося? Тобі недобре?
Перрі вхопився за край рукомийника і насилу звівся на рівні. Ноги його тремтіли, від болю в колінах він увесь аж спітнів. Він утер обличчя паперовою серветкою, тоді відчинив двері й сказав:
— Усе гаразд. Їдьмо.
*
Кімната Ненсі була найменша в будинку і найвиразніше говорила про свою власницю — така собі дівоча оселя, світла й веселенька, мов платтячко балерини. Стіни, стеля і всі речі, крім хіба одежної шафи й письмового столу, тішили зір рожевою, голубою та білою барвами. На рожево-білому ліжку з голубими подушками найперше впадав в око великий біло-рожевий плюшевий ведмедик — приз, що його здобув Боббі в тирі на окружному ярмарку. Над туалетним столиком з білою облямівкою висіла пофарбована в рожевий колір коркова пластина, до якої були пришпилені пучечок засохлих гарденій, старі листівки з вітаннями, кулінарні рецепти, повирізувані з журналів, та аматорські фотографії немовляти-племінника, Сьюзен Кідвелл, Боббі Раппа — Боббі був сфотографований у різних виглядах: з бейсбольною биткою, з м'ячем на баскетбольному майданчику, за кермом трактора, у плавках по коліна у воді в озері Мак-Кінні (заходити далі він ніколи не наважувався, бо не вмів плавати). На деяких фотографіях Ненсі й Боббі були зняті разом. Із цих їй найбільше подобався знімок, де вони сиділи вдвох серед блискіток світла, що пробивалося крізь листя дерев,— то було на якомусь пікнику,— і дивились одне на одного хоча й без усміху, але з видимою радістю й замилуванням. Були там і фотографії коней, і покійних, але не забутих кошенят, як-от "бідолашного Пупсика", що сконав не так давно за дуже загадкових обставин (вона мала підозру, що його отруєно).
Ненсі завжди лягала спати остання. Як вона сама сказала одного разу своїй улюбленій вчительці домоведення місіс Поллі Стрінджер, о цій опівнічній порі вона дозволяла собі бути "себелюбною і марнославною". Щовечора перед сном вона "наводила красу" чепурила обличчя, змащувала його кремом, а по суботах ще й мила голову. Ось і того дня, висушивши й розчесавши волосся, Ненсі пов'язала голову прозорим шарфиком, а тоді приготувала одяг, щоб наступного ранку їхати до церкви: нейлонові панчохи, вихідні туфлі, червону вельветову сукню — свою найкращу, яку сама пошила. В тій сукні її і поховали.
Перше ніж помолитися на ніч, вона завжди записувала в щоденник події минулого дня ("Ось і літо. Якби ж то назавжди! Була Сью, ми їздили на Бейб до річки. Сью грала на флейті. Бачили світлячків"), а подеколи й давала волю почуттям ("Я люблю його, люблю!"). Книжка була розлінійована по днях на п'ять років, і Ненсі ось уже четвертий рік кожного вечора робила в ній записи. Щоправда, деякі події були такі радісні (весілля Івенни, народження племінника) чи драматичні ("перша справжня сварка з Боббі" — буквально залита слізьми сторінка), що їй не вистачало місця й доводилося залазити в наступні дні. Кожний рік відрізнявся кольором чорнила: 1956-го вона писала зеленим, 1957-го — червоним, наступного року — фіолетовим, а тепер, у 1959-му, спинила вибір на спокійному синьому. А от спинитися на якомусь певному почерку все не могла: то робила нахил праворуч, то ліворуч; то виводила круглі літери, то загострені; то писала розгонисто, то густо-густо. Наче запитувала: "Котра ж тут справжня Ненсі? Оця? Чи, може, ота? Де тут я?" (Одного разу місіс Ріггз, учителька англійської мови, повернула їй перевірений твір з таким письмовим зауваженням: "Добре. Але чому різними почерками?" Ненсі пояснила: "Бо я ще не досить доросла, щоб мати сталий характер і сталий почерк"). І все ж за останні місяці вона досягла помітного поступу, і запис того вечора був зроблений майже дорослою рукою: "Приходила Джоліна К., і я навчила її пекти пиріг з вишнями. Репетирувала з Роксі. Увечері був Боббі, дивилися телевізор. Поїхав об одинадцятій".